Лесі Українці було лише двадцять два роки, коли вона написала епічну поему «Давня казка». Молода поетеса шукала свій шлях у поезії, уважно придивлялася до життя, аналізувала все почуте і прочитане. У кінці XIX — на початку XX століття серед письменників точилися суперечки про роль митця в суспільстві. Лунали заклики орієнтуватися на «чисте мистецтво», «мистецтво для мистецтва». В українських літераторів ідея «чистої краси» і відмови від зв'язків митця з суспільством пов'язувалася ще і з тугою за старим минулим, ідеалізацією національної старовини. Хоч би там як, перед молодою поетесою постало питання, що для неї важливіше — заглиблення у власне «я» чи зв'язок з іншими людьми, з суспільством. Поема «Давня казка» стала достойною відповіддю декадентам, про яких Іван Франко писав: «...постійне копирсання у власній душі, прислуховування до найпотаємніших порухів своїх нервів — без сумніву стан хворобливий...» У «Давній казці» Леся Українка відповідає на питання про роль митця у суспільстві так: Не поет, у кого думки Не літають вільно в світі, А заплутались навіки В золотії тонкі сіті. Не поет, хто забуває Про страшні народні рани, Щоб собі на вільні руки Золоті надіть кайдани! Молода поетеса виступає як послідовниця Тараса Шевченка і свято виконує наказ, який Кобзар залишив усім митцям: ...Возвеличу, Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово... Головний герой поеми «Давня казка» — поет. Він не красень, хоч і не поганий, «от собі — людина божа!» Він не мав багатих маєтків, але не відчував себе обділеним долею, бо мав гучну й дзвінку пісню, шо «розходилась по світу стоголосою луною». Поет жив сам, але не був самотнім: до його малої хати приходила молодь, щоб послухати пісень, поговорити про наболіле.
Answers & Comments
Ответ:
Лесі Українці було лише двадцять два роки, коли вона написала епічну поему «Давня казка». Молода поетеса шукала свій шлях у поезії, уважно придивлялася до життя, аналізувала все почуте і прочитане. У кінці XIX — на початку XX століття серед письменників точилися суперечки про роль митця в суспільстві. Лунали заклики орієнтуватися на «чисте мистецтво», «мистецтво для мистецтва». В українських літераторів ідея «чистої краси» і відмови від зв'язків митця з суспільством пов'язувалася ще і з тугою за старим минулим, ідеалізацією національної старовини. Хоч би там як, перед молодою поетесою постало питання, що для неї важливіше — заглиблення у власне «я» чи зв'язок з іншими людьми, з суспільством. Поема «Давня казка» стала достойною відповіддю декадентам, про яких Іван Франко писав: «...постійне копирсання у власній душі, прислуховування до найпотаємніших порухів своїх нервів — без сумніву стан хворобливий...» У «Давній казці» Леся Українка відповідає на питання про роль митця у суспільстві так: Не поет, у кого думки Не літають вільно в світі, А заплутались навіки В золотії тонкі сіті. Не поет, хто забуває Про страшні народні рани, Щоб собі на вільні руки Золоті надіть кайдани! Молода поетеса виступає як послідовниця Тараса Шевченка і свято виконує наказ, який Кобзар залишив усім митцям: ...Возвеличу, Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово... Головний герой поеми «Давня казка» — поет. Він не красень, хоч і не поганий, «от собі — людина божа!» Він не мав багатих маєтків, але не відчував себе обділеним долею, бо мав гучну й дзвінку пісню, шо «розходилась по світу стоголосою луною». Поет жив сам, але не був самотнім: до його малої хати приходила молодь, щоб послухати пісень, поговорити про наболіле.