Сам образ поета в «Кобзарі» або, як кажуть, ліричний герой, входить у світову поезію як один з найсвітліших провісників великої і вільної людини майбутнього. Пройдуть віки, одшумлять класові бої, одшумлять війни, а Шевченко – син свого гіркого й жорстокого віку – залишиться в певному розумінні високою людською нормою і зразком для поколінь. Чим? Передусім – своїм невгасимим гуманістичним горінням, бо важко назвати в поезії іншого такого ж полум’яра, вогненосця людяності і свободи, яким був цей співець поневоленої народної маси. Були поети багатогранніші за Шевченка, були художники психологічно тонші й глибші, але цей поет має сферу, в якій він неперевершений і всесильний, я дозволю собі сказати, що він більше, ніж будь-хто, утвердив у літературі тип людини з геніально розвиненою здатністю соціального співпереживання, людини, яка бурхає вогнем, прагне негайної дії, сходить на вершину гніву й радості при кожному зіткненні з людським горем і щастям. І здавалося б, перед лицем прикладу Шевченка мусили б назавжди замовкнути бюрократи від ідеалістичної естетики, які і досі прагнуть зображувати громадянського поета таким собі сухарем-мозковиком, речником голих програм, доктрин і лозунгів. Так, автор «Кобзаря» – поет програмний, він прямо декларував це і в «Гайдамаках», і в «Неофітах», але з цією програмою зв’язане все життя його духу і серця, і саме тому великий революційний трибун Шевченко був великим ліриком, був художником надзвичайної внутрішньої свободи й рідкісного емоційного багатства.

Пояснення: