Ответ:

Після краху комуністичного режиму в умовах національного відродження та відновлення української державності помітно зріс суспільний інтерес до історії України, походження українського народу та його мови як основної ознаки нашої нації. Сьогодні цілком справедливо популяризуються та перевидаються твори на ці теми М. Грушевського, В. Антоновича, І. Огієнка, П. Житецького, О. Потебні, О. Кримського та інших світочів української науки, чиї неординарні та об'єктивні погляди на нашу історію та мову ще донедавна тоталітарна влада замовчувала, забороняла, оголошувала ідейно шкідливими, «націоналістичними», ворожими. Тож не дивно, що зараз спостерігається така жага знань про засади своєї рідної історії, джерела та етапи становлення української мови, її взаємини з сусідніми, насамперед, російською та польською мовами тощо. За висвітлення всіх цих питань та коментування відповідних робіт учених минулих поколінь беруться як історики та філологи-фахівці, так і численні любителі — журналісти, краєзнавці, письменники, критики та навіть інженери, лікарі та люди інших професій. Зрозуміло їхнє щире прагнення підняти престиж української мови, показати її глибоке коріння і знайти йому гідне місце серед інших слов'янських та неслов'янських мов. Але відсутність необхідних знань з славістики, недолік дослідницького досвіду, нерозуміння потреби спиратися лише на науково достовірні джерела та оперувати конкретними історичними фактами, зрештою, невміння (або небажання) враховувати загальновизнані наукові аксіоми часто призводять до того, що добрі патріотичні наміри таких аматорів обертаються. нестримними фантазіями, видаванням бажаного за дійсне. Тому й не дивно, що поряд із науковими висновками, підтвердженими фактами та документами, висловлюється чимало казкових та міфічних уявлень про історію нашого народу та його мову. Україну іноді ототожнюють із міфічною Атлантидою, українців вважають найдавнішим населенням Європи, а українську мову проголошують матір'ю всіх індоєвропейських мов.