Ответ:

Я вчуся у десятому класі, граю на гітарі. Вдома у мене є комп'ютер, за яким я проводжу не так вже багато часу. Я з радістю даю місце за комп'ютер своїм подругам, коли вони приходять до мене в гості. Найбільше дівчатам подобаються мої іграшки, багато з яких збереглося ще з раннього дитинства. Я ставлюся до них наче до живих - до плюшевого ведмедика, зайця, слона, тигра. А ляльок в мене не полічити. Подруги часто запитують мене, навіщо я зберігаю іграшки, адже я вже не маленька. Щоразу я відповідаю, що з іграшками мого дитинства я не розлучуся, принаймні ще кілька років. Тому, що багато іграшок мені подарували батьки. Скільки я себе пам'ятаю, у нас «живе» ведмедик Бобі. Він рудий, у нього смішна добродушна кругла пичка з темними скляними очицями-намистинками. Вони дивляться на всіх довірливо. Коли я хворіла, він завжди був поруч зі мною, ніби підбадьорював. І наразі він сидить на полиці поруч з моїм ліжком. По телебаченню показували справжніх ведмедів. Виявляється, вони дуже небезпечні. Але я помітила, що всі іграшкові ведмедики такі лагідні. Як можна із таким розлучитися?

Тато привіз мені тигренятка Тоні. У тата було багато речей, і тигреня завдавало йому чимало клопоту. Проте батько не відмовився від іграшки - він дуже хотів зробити мені приємне. Я звикла до Грицька, і те, що я зберігаю його, доводить мою вдячність і любов до тата. Часто-густо я бачу на дитячому майданчику забуті іграшки. Вони часом лежать там не один день, але їхні хазяї чомусь не поспішають повернути їх у дім.Мені здається, що викидати іграшки це зрадити своє дитинство, виявити неповагу до тих, хто колись тобі їх подарував.