Перші кроки в цьому напрямі гетьманський уряд зробив уже в другій
половині 1648 р. — 14 жовтня Хмельницький надіслав листа турецькому
султану, в якому порушував, клопотання про прийняття козаків під його
протекторат. Однак, незважаючи на висловлену султаном прелімінарну зго- ду взяти Військо Запорозьке під свою опіку та формальну видачу гетьману
«диплома на князівство Руське», туркофільська політика в Україні, як
відзначав В. Липинський, об'єктивно була приречена на невдачу насампе- ред внаслідок одвічного релігійного антагонізму християнського та мусуль- манського світів, а також ненадійності турецьких васалів — кримських
татар, які в найбільш критичні моменти зраджували козаків.
В українському суспільстві вже із середини 1648 р. також відчутно ви- являлася й москвофільська ідея, що, за спостереженнями М. Грушевського, мала найбільше прихильників у середовищі київського духовенства та
еліти. У зв'язку з цим гетьманський уряд наприкінці року, вдавшись до по- середництва патріарха Паїсія, прагне заручитися підтримкою та протекцією
одновірного царя. Попри негативні наслідки акції, московська карта з цього
часу стає не лише домінуючою в зовнішньополітичній діяльності Хмель- ницького, спрямованій на нейтралізацію Польщі, а й значною мірою де- термінує напрями еволюції української державності протягом другої
половини XVII—XVIII ст.
Проблема українсько-московських відносин доби національно-визволь- ної війни привертала до себе пильну увагу багатьох як вітчизняних, так і
зарубіжних дослідників, науковий доробок яких досить вагомий. Разом з
тим вона стала чи не найбільш політизованим сюжетом української історії
нового часу, що зумовило не лише значні розбіжності в концепціях окре- мих істориків, шкіл і напрямів в історіографії, а й привнесло чимало
суб'єктивізму, догматизму та ідеологічної упередженості в її висвітлення. Так, вітчизняні дослідники, які працювали в радянський час (В. Голобуць- кий, О. Касименко, О. Козаченко, Л. Олійник, Ф. Шевченко та ін.), у
більшості своїй були змушені доводити, що Хмельницький вже з 1648 р. ос- таточно став на шлях приєднання до Москви. Натомість зарубіжні історики
та науковці діаспори, навпаки, прагнули зобразити картину непримиримих
перманентних непорозумінь і конфліктів, що раз у раз виникали в стосун- ках Війська Запорозького з московським царем, починаючи вже з 1648 р. Зрозуміло, що як перший, так і другий підхід не сприяють з'ясуванню на- укової істини, пошук якої необхідно проводити, відмовившись від будь-якої
упередженості та екстраполяції сучасних політичних доктрин на ґрунт се- редини XVII ст.
Answers & Comments
Ответ:
Перші кроки в цьому напрямі гетьманський уряд зробив уже в другій
половині 1648 р. — 14 жовтня Хмельницький надіслав листа турецькому
султану, в якому порушував, клопотання про прийняття козаків під його
протекторат. Однак, незважаючи на висловлену султаном прелімінарну зго- ду взяти Військо Запорозьке під свою опіку та формальну видачу гетьману
«диплома на князівство Руське», туркофільська політика в Україні, як
відзначав В. Липинський, об'єктивно була приречена на невдачу насампе- ред внаслідок одвічного релігійного антагонізму християнського та мусуль- манського світів, а також ненадійності турецьких васалів — кримських
татар, які в найбільш критичні моменти зраджували козаків.
В українському суспільстві вже із середини 1648 р. також відчутно ви- являлася й москвофільська ідея, що, за спостереженнями М. Грушевського, мала найбільше прихильників у середовищі київського духовенства та
еліти. У зв'язку з цим гетьманський уряд наприкінці року, вдавшись до по- середництва патріарха Паїсія, прагне заручитися підтримкою та протекцією
одновірного царя. Попри негативні наслідки акції, московська карта з цього
часу стає не лише домінуючою в зовнішньополітичній діяльності Хмель- ницького, спрямованій на нейтралізацію Польщі, а й значною мірою де- термінує напрями еволюції української державності протягом другої
половини XVII—XVIII ст.
Проблема українсько-московських відносин доби національно-визволь- ної війни привертала до себе пильну увагу багатьох як вітчизняних, так і
зарубіжних дослідників, науковий доробок яких досить вагомий. Разом з
тим вона стала чи не найбільш політизованим сюжетом української історії
нового часу, що зумовило не лише значні розбіжності в концепціях окре- мих істориків, шкіл і напрямів в історіографії, а й привнесло чимало
суб'єктивізму, догматизму та ідеологічної упередженості в її висвітлення. Так, вітчизняні дослідники, які працювали в радянський час (В. Голобуць- кий, О. Касименко, О. Козаченко, Л. Олійник, Ф. Шевченко та ін.), у
більшості своїй були змушені доводити, що Хмельницький вже з 1648 р. ос- таточно став на шлях приєднання до Москви. Натомість зарубіжні історики
та науковці діаспори, навпаки, прагнули зобразити картину непримиримих
перманентних непорозумінь і конфліктів, що раз у раз виникали в стосун- ках Війська Запорозького з московським царем, починаючи вже з 1648 р. Зрозуміло, що як перший, так і другий підхід не сприяють з'ясуванню на- укової істини, пошук якої необхідно проводити, відмовившись від будь-якої
упередженості та екстраполяції сучасних політичних доктрин на ґрунт се- редини XVII ст.
Объяснение: