ОСОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.
Закрити книгу
1. Особливості національного руху на західноукраїнських землях у першій половині XIX ст.
1. Передумови національного руху на західноукраїнських землях
На початку ХІХ ст. на західноукраїнських землях, насамперед у Східній Галичині, сформувався комплекс соціокультурних передумов, які визначили появу та розвиток українського національного руху у регіоні. Місцеві жителі називали себе «русинами». Вони розмовляли хоч і не цілком тотожною, однак близькою і зрозумілою мовою, що й населення Наддніпрянщини; співали пісні, де згадувалося про Україну, козаків і т. п., але їм бракувало національного самоусвідомлення. За конфесійною приналежністю практично всі українці були греко-католиками, а поляки – римо-католиками. Після входження Галичини до складу Австрійської імперії греко-католицька церква перебувала у стані глибокого занепаду.
Домінуюче становище поляків у всіх сферах галицького життя породило серед українців феномен полонофільства. На початку ХІХ ст. польський культурний вплив серед греко-католицького духовенства посилився. Піднесення в результаті реформ освіченого абсолютизму соціального й освітнього статусу греко-католицького духовенства на тлі неподоланної матеріальної скрути, перетворення священиків силою обставин у політичних провідників українського населення – ці та інші обставини зробили це духовенство більш піддатливим перед спокусою дорівнятися життєвим укладом та соціальним статусом до польської шляхти. Як зауважував І. Франко, протягом першого півстоліття австрійського панування польська мова серед галицького духовенства поширилася значно більше, ніж за часів Речі Посполитої. Так само нечисленні міщанські родини, які ще на початку австрійського панування зберігали «руську» ідентичність, до 1820 р. майже зовсім спольщилися. Піднесення культурно-освітнього рівня духовенства спричинило його відчуження від простого селянства. Після переїзду семінаристів у місто для здобуття освіти вони починали страждати від комплексу неповноцінності, адже всі освічені верстви там розмовляли німецькою або польською мовами. За таких обставин вони переходили на мову «високої культури». На початку XIX ст. у сім’ях греко-католицького духовенства розмовляли переважно польською, навіть коли вони себе вважали «руськими» патріотами. Аналогічно у Закарпатті мовою «високої культури» для тамтешніх інтелігентів та аристократів українського походження стала угорська, а на Буковині – німецька. Доходило до таких курйозів, що у духовних семінаріях звертали увагу на незнання молодими вихованцями кирилиці та церковнослов’янської мови, необхідних для богослужінь.
Answers & Comments
Ответ:
ОСОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.
Закрити книгу
1. Особливості національного руху на західноукраїнських землях у першій половині XIX ст.
1. Передумови національного руху на західноукраїнських землях
На початку ХІХ ст. на західноукраїнських землях, насамперед у Східній Галичині, сформувався комплекс соціокультурних передумов, які визначили появу та розвиток українського національного руху у регіоні. Місцеві жителі називали себе «русинами». Вони розмовляли хоч і не цілком тотожною, однак близькою і зрозумілою мовою, що й населення Наддніпрянщини; співали пісні, де згадувалося про Україну, козаків і т. п., але їм бракувало національного самоусвідомлення. За конфесійною приналежністю практично всі українці були греко-католиками, а поляки – римо-католиками. Після входження Галичини до складу Австрійської імперії греко-католицька церква перебувала у стані глибокого занепаду.
Домінуюче становище поляків у всіх сферах галицького життя породило серед українців феномен полонофільства. На початку ХІХ ст. польський культурний вплив серед греко-католицького духовенства посилився. Піднесення в результаті реформ освіченого абсолютизму соціального й освітнього статусу греко-католицького духовенства на тлі неподоланної матеріальної скрути, перетворення священиків силою обставин у політичних провідників українського населення – ці та інші обставини зробили це духовенство більш піддатливим перед спокусою дорівнятися життєвим укладом та соціальним статусом до польської шляхти. Як зауважував І. Франко, протягом першого півстоліття австрійського панування польська мова серед галицького духовенства поширилася значно більше, ніж за часів Речі Посполитої. Так само нечисленні міщанські родини, які ще на початку австрійського панування зберігали «руську» ідентичність, до 1820 р. майже зовсім спольщилися. Піднесення культурно-освітнього рівня духовенства спричинило його відчуження від простого селянства. Після переїзду семінаристів у місто для здобуття освіти вони починали страждати від комплексу неповноцінності, адже всі освічені верстви там розмовляли німецькою або польською мовами. За таких обставин вони переходили на мову «високої культури». На початку XIX ст. у сім’ях греко-католицького духовенства розмовляли переважно польською, навіть коли вони себе вважали «руськими» патріотами. Аналогічно у Закарпатті мовою «високої культури» для тамтешніх інтелігентів та аристократів українського походження стала угорська, а на Буковині – німецька. Доходило до таких курйозів, що у духовних семінаріях звертали увагу на незнання молодими вихованцями кирилиці та церковнослов’янської мови, необхідних для богослужінь.