Ответ:

1. вплив процесів модернізації на суспільне життя українців

Модернізаційні процеси розкрили перед Україною нові історичні перспективи. Виникла потреба в інженерах і техніках, агрономах і ветеринарах, освітянах і лікарях, університетських професорах і вчених.

Вийшовши з народного середовища, піднімаючись соціальними сходинками завдяки власним успіхам в освіті, науці й господарстві, українська інтелігенція дивилася на світ з оптимізмом. І там, де «старі» українці — нащадки старшин Гетьманщини пророкували кінець України, українська «молодь» вбачала початок національного розвитку.

Тісно пов’язані з народом інтелігенти не хотіли миритися з його колоніальним становищем. Тому ідеї європейського романтизму й демократизму спонукали їх до активної громадської діяльності на користь свого соціально й національно пригнобленого народу.

Модернізація створила широкі можливості для культурного відпочинку, що збагачував розум і душу: доступні музеї, театри, лекції, бібліотеки, читальні, кінематограф, виставки спонукали людину все глибше замислюватися над життям — минулим, сьогоденням і майбуттям. Це зумовило потужне суспільне замовлення на духовно-культурну творчість і сприяло перетворенню інтелігенції на впливову силу, здатну спрямовувати культурний і політичний розвиток народу.

Розвиток національної свідомості став найважливішим процесом, що розгортався впродовж зазначеного історичного періоду. Академічні дослідження з історії й культури народу, високохудожні твори митців виховували національну гідність, гуртували народ довкола своїх духовних провідників і вчителів. Згадаймо свідчення П. Кулі-ша, як у Полтаві «всяка душа письменна й щира» з «Кобзарем» Т. Шевченка «наче з яким скарбом дорогим, носиться» і «чи не по “Кобзареві” уже й Богу моляться».

Модернізаційні процеси створили «історичне диво». «Як для лікаря немає нічого приємнішого за спостереження, як до хворого повертається здоров’я - так і для історика немає нічого приємнішого, як слідкувати за процесом відновлення нації, що з важкого духовного й політичного пригноблення звільна, але постійно рухається до нормального життя». Ці слова І. Франка якнайкраще передають зміст українського історичного процесу ХІХ ст. Увійшовши в це століття як пригноблена селянська маса, український народ у другій половині століття вже набув ознак культурної нації. Яскравим підтвердженням стало відновлення в 1882 р. українських вистав у Кременчуці. За свідченням поліцмейстера, який нікуди не міг дістатись у справах, вулиці міста були загромаджені возами селян, котрі приїхали дивитися українську виставу.

І хоча в Наддніпрянській Україні царату вдавалося стримувати національне відродження, воно продовжувало розвиватись у Західній Україні в умовах конституційної монархії. Провідну роль у цьому процесі відігравали політичні організації, партії, парламентські фракції, які захищали інтереси народу політичними засобами. Запровадження виборів зробило можливим залучення до політики народу. Прості селяни й містяни швидко усвідомили, що їхнє життя залежить від власного рішення — обрання свого посла до парламенту. А якщо парламент не зважає на потреби народу, варто натиснути на нього за допомогою віча, мітингу, петиції, страйку, демонстрації.

Виборці поступово усвідомлювали, з якою метою соціальні верхи купують їх виборчими бенкетами й ковбасою, чому не пускають вільно голосувати за свого посла. Усю Галичину облетіло запитання батька до сина-жовніра перед оточеною військом виборчою дільницею: «То ти, Іване, прийшов мене застрелити за те, що я виконую свій виборчий обов’язок?» З такого питання починався процес переродження народу в націю.

Модернізаційні процеси сприяли зміцненню міжнародних контактів і зв’язків, відкритості суспільств і взаємовпливу культур. За таких умов уряди Російської та Австро-Угорської імперій поступово втрачали контроль над розвитком національної української культури.

Швидка індустріальна модернізація в країні з багатьма ознаками феодалізму призвела до загострення соціальних суперечностей між трудящими й панівними верствами. Наслідком цього стало поширення лівацьких і навіть погромницьких настроїв під гаслами «Смерть буржуазії!», «Смерть експлуататорам!».

На тлі таких настроїв зростала потреба в потужній українській культурі, яка могла протистояти руйнівній ідеології, спрямовувати людей на пошуки законних способів урегулювання суспільних відносин, учити цінувати національні й загальнолюдські, а не «класові» цінності. Саме цією справою й займалися українські діячі культури, хоча зазнавали постійного імперського тиску.