Ответ:

Мій ранок починається зі світанком на солом’яній підстилці. Мені 12 років, я вже 5 років живу в військовому таборі для хлопчиків, де ми вчимося виживати самі. У нашій країні хлопчики не живуть з батьками, щоб не стати розбещеними. Тільки дівчинки, але їх теж ростять воїнами.

Сьогодні нам потрібно добути собі прожиток. Зазвичай ми полюємо – кидаємо в звірів списи і дротики, стріляємо з лука, ловимо острогою рибу. Місяць тому я вбив з лука косулю, але зараз припаси підійшли до кінця, а звірі розбіглися. Нам загрожує голод.

Зазвичай вранці наш наставник змушує нас плавати в гірській річці, хоч вода і крижана. Треба плисти проти течії, тренуючи своє тіло. Після обіду ми вправляємося в гімнастиці і володінні зброєю. Я вчуся битися на мечах і вже досяг чималого майстерності.

За їжею наставник поведе сьогодні нас в село ілотів: ми повинні налякати цих рабів і розграбувати їх селище. Нас дозволяється навіть вбивати їх, але не всіх: хто ж тоді буде працювати? На моєму рахунку вже троє убитих рабів, але старші хлопчики сміються наді мною: принизити раба – це зовсім не те, що зустрітися в бою зі справжнім воїном.

З ілотами у нас справжня війна: в минулий наш похід сильний раб відразу проломив голову моєму кращому другові. Ніхто не знає, як тепер я плачу по ночах про втрату. Плакати і скаржитися в Спарті вважається ганебним, майбутніх воїнів за це карають. Навіть говорити нас вчать коротко, по суті. Жителі Афін за це називають стислість «лаконічністю».

Якщо ввечері повернуся живим, треба не забути засунути в свою підстилку пекучої кропиви: з нею тепліше спати. Ховатися нам заборонено.