Ивави День, прожитий кожним із нас сьогодні, завтра стане історією – історією сучасності."  

       Колись, коли я була ще зовсім малою і мені траплялося читати про видатних діячів, науковців, письменників або поетів України та світу, я вважала їх не так людьми, як атлантами. Ці люди видавались мені якимись дивними постатями, поглянувши на яких одразу розумієш – це видатна особистість. Навіть їхні страждання (якщо такі були) здавалися мені епічними сюжетами. Мені й на думку не спадало, що ці люди жили так само, як і ми: кохали, страждали, раділи, хворіли. Для мене вони народжувалися для звитяги і помирали прикладом для майбутніх поколінь.
         Так я вважала досить довго. І от, приблизно півроку тому, я вперше чітко зрозуміла: ось вона історія. Історія з великої букви. Історія, яку пишемо ми і люди довкола нас. Не лицарі, не боги, не міфічні істоти, а звичайні люди. Ніщо в них чи в нас не видає чогось особливого, такого, про що, можливо, завтра чи післязавтра напишуть у книжках.
         Звісно, так на мене вплинули останні події в Україні. Але історія пишеться не лише в буремні часи, вона вистукує годинником кожного дня. І це велика відповідальність перед нащадками. Це той тягар, який лягає на кожне покоління. Хочемо ми того чи ні, наші нащадки житимуть, оглядаючись на нас, і аналізуватимуть усі наші лихі й добрі справи. А наш обов’язок написати нашу частинку історії якнайкраще. Усвідомивши це, хочеться повторити давнє козацьке гасло: «Шануймося, бо ми того варті!».