Потрібно придумати продовження на пів сторінки.


Село лежало між горами. Долі селом перестрибувала з камінця
на камінець річка-самотека, а над річкою примостилася хата. У хатніх присінках стояла стара діжка, де баба Олена квасила на зиму капусту. Улітку ж перекидала догори днищем і складала зверху різний

непотріб — старі чоботи, шмаття, онучі. За діжкою жив їжак. Він

придибав якось уночі. Хтозна, як він увійшов, бо двері були замкнені. Оселився собі в кутку, позносив туди всякого мотлоху, вистромляв із криївки смішну мордочку й викочувався до миски з молоком.

А якось на світанні розбудив усіх, вовтузячись під дверима в сінях,

і коли йому відчинили, перекотився через поріг, а на голках у нього

стирчали яблука. Стефко з’їв одне — ніколи не куштував він нічого

смачнішого, ніж оте їжакове яблуко.

Неподалік од хати росла велика старезна липа. Коли вона цвіла й від неї ішов такий солодкий

дух, що аж голова паморочилася, то починала співати. Співала низьким оксамитовим голосом

щодень одну й ту ж монотонну, але дуже гарну пісню, і минуло немало часу, поки Стефко додумався: то бджоли прилітали по мед густим роєм і так гули, непримітні в зеленій липі, що здавалося, ніби дерево співає.

Давно то було, не зі Стефком ніби, а з кимось іншим.

Восени вони з бабою ходили по гриби. Стефко взував високі чоботи, аби ніг не обросити, виламував міцний костур і розгортав ним сухе листя, щоб побачити гриби й відігнати геть гадюку.

Мокрий від недавнього дощу, ліс пестив, голубив тіло, і, здавалося, увесь напоєний запахом землі, старого листя, грибів та ожини, ти ростеш, підносишся над лісом і бачиш світ далеко-далеко

поза горами.

Баба мала повнісінький кошик грибів, Стефкові не хотілося вертатися додому отак собі,

складніруч, він струшував із гілок ліщини коричневі горішки-лусканці, а вдома жменями висипав

їх малій Насті — то для неї була найкраща лакомина (Н. Бічуя).