Ответ:Впродовж століть вітчизняна суспільно-політична еліта незмінно мала військове походження. «Люди війни» старожитної Русі та козацької України, у нескінченних походах та битвах, повсякчасно доводили своє природне право перебувати на чолі народу та його державної організації. В руському суспільстві середньовічної та ранньомодерної доби привілейоване становище в суспільстві безпосередньо залежало від виконання військових обов'язків. Відповідно, особа, що мала належні здібності та опанувала військове мистецтво, мала всі шанси здобути собі високий соціальний статус.

Це відрізняло тогочасні українські еліти від більшості інших країн Європи де, якщо і відбувалися зміни еліт, то зовсім не в напрямі більшої мілітаризації. У тогочасній Європі в конкуренцію зі старою аристократичною верхівкою вступила еліта, що мала передусім економічне походження, — буржуазія, яка виросла з купецтва та міського патриціату

Маючи, за різними підрахунками, від 5 до 12 млн мешканців та займаючи, в період свого розквіту близько 800 тисяч км² території (половина з них була у межах сучасної України), Русь була найбільшим державним утворенням середньовічної Європи. Найвище місце у суспільній ієрархії Руської держави посідали князі. Княжі воїни, старші й молодші дружинники утворювали клас вищої знаті, що їх ще називали — мужами. Велику вагу мали також купці, особливо ті, що займались міжнародною торгівлею. З дозволу князів вони мали власні дружини та організовували не тільки торгові, але й військові походи. Походи відбувались як на Чорне море — Крим та Константинополь, так й на Каспійське море, у Болгарію, на Кавказ та в інші регіони.

На структуру князівської дружини мали вплив як скандинавські та грецько-болгарські, так і місцеві давньоукраїнські зразки побудови структури. Старші дружинники на Русі називалися боярами. Це слово, скоріш за все, прийшло від тюрків-болгар, у яких найвищий військовий ранг «боїл» (боляр) відповідав візантійському званню — патрикій. Молодшого дружинника називали — гридь.

В після-київські часи в українській традиції боярами називали як вільних так і невільних людей (частіше військових) — найближче оточення князя. Різниця між ними полягала в тому, що вільний боярин міг завжди порвати стосунки з князем й перейти до іншого. Але покинути князя в біді чи під час війни, й перейти до іншого вважалось безчестям.

У ХІІ — ХІІІ століттях дедалі частіше князі поступались частиною своїх повноважень на управління підвладних земель й віддавали їх своїм представникам (в основному — боярам). Так поступово сформувався незалежний від князя прошарок незалежних земельних бояр, які могли самі диктувати свою волю князям.

Незважаючи на існування такого історичного поняття — як Галицько-Волинська держава, структура та відносини в середині верхівки цих князівств були відмінними. Як відзначають дослідники, галицькі бояри були найбільш впливовими, багатими та незалежними з усіх руських князівств. З одного боку це пов'язано з тим, що галицька аристократія формувалась з місцевої племінної знаті, й перші Рюриковичі, коли прийшли в Галичину й зіштовхнулися з сильною місцевою знаттю лише взяли її до себе на службу. З іншого боку, завдяки відносно стабільному правлінню Ростиславовичів протягом чотирьох поколінь, бояри доволі зміцніли. Згодом, вони мали можливість утримувати власні бойові дружини з дрібніших феодалів. Така незалежність призводила до того, що часто бояри поставали проти князів не тільки власними силами. Так, коли згасла династія Галицьких князів, у 1340-х роках місцеві бояри під проводом Дмитра Дедька, взяли владу в свої руки. Але ті ж самі бояри запрошували на допомогу сусідів з Польщі та Угорщини, що згодом призвело до занепаду Галицького князівства та загарбання його іншими державами.

Волинські бояри — представляли собою традиційний для українських князівств штиб бояр. Більшість з них походила з князівської дружини та дуже залежали від волі князя. Ці бояри отримували земельні володіння та права від князя, тому й служили йому та підтримували. Крім того, саме волинські князі об'єднали ці два князівства у єдину державу.

Однак 1387 року окуповане Королівство Русі увійшло до складу коронних земель Польщі, а Закарпаттям володіли угорці.

Объяснение: