tw5qf2r5xm
Склавини (склавини, склавени грец. Σκλάβήνοι, лат. Sclaueni) — назва слов'янських племен, розселених на північ від Дунаю на теренах України, у візантійських, греко- і латиномовних джерелах VI століття. Склавини є видозміною імені «славіни» («словени») внаслідок вставки звуку «-к», тому що в грецькій і латинській мовах є прийнятим звукосполучення «-сл». У V ст. венеди стали спільною етнічною основою для формування південних і західних слов'ян — склавінів, які розселилися від Балкан до Вісли, та антів — предків українців, які заселили територію між Дністром та Сіверським Дінцем.
Найперша згадка про склавінів міститься у творі Псевдо-Кесарія Назіанзького «Відповіді на запитання» (початок VI століття). Загалом вірогідні й порівняно ґрунтовні відомості про склавінів подають готський історик Йордан (у книзі «Про походження і діяння готів») та Прокопій Кесарійський (у «Книгах про війни»). За Йорданом, склавини становили одне з відгалужень венетів і розселялися на південь від витоку Вісли. Обидва автори розміщували склавінів між Дністром на сході та, ймовірно, басейном Тиси на заході.
Територія, яку займали склавини, накладається на ареал археологічної культури празької кераміки і включає в себе Чехію, Моравію, Словаччину, Угорщину, Румунію, більшу частину Молдови, правобережну лісостепову частину України та українське Полісся, частину Сербії (Воєводину), можливо, частини Хорватії, Словенії та Австрії.
З візантійських джерел відоме ім'я склавінського ватажка Добрета, що правив союзом племен в другій половині VI століття.
Склавінам відіграли важливу роль у колонізації слов'янами Балканського півострова у кінці VI — першій половині VII століття.
Вперше цей етнонім «склавини» згадується в VI ст. н. е. у роботі «Гетика» (551 р) Йордану у формі «Sclaveni» і в праці «Війна з готами» Прокопія Кесарійського (555 р) у формі «Sklaboi»
Áнти (дав.-гр. Áνται, лат. Antae, Antes) — слов'янське[1] міжплемінне об'єднання. Археологічно еквівалентом вважаються представники Пеньківської культури[1]. Нащадками антів є поляни — наддніпрянське слов'янське плем'я, яке зіграло велику роль в об'єднанні інших східнослов'янських племен в одну державу — Русь[2]. Згадуються візантійськими авторами з IV до початку VII ст. Склали, переважну (за Грушевським) чи меншу в порівнянні зі склавинами (за Залізняком), частку етногенезу українського народу.
Назва «анти» — загальноприйнятої етимології не має. Найчастіше пояснюється як іранська назва, пов'язана з давньоінд. ántah «кінець, край», ántah «той, що перебуває на краю», виводиться також від індоєвр. ven-t, — «не той самий, а щось більше» (прасл. vet-j, старосл. вѧшь «більший», польськ. więcej «більше») або пов'язується з племінною назвою в'я́тичи, з готськ. winja «пасовисько», давньопер. vana-m «ліс» та іншими[5].
Заслуговує на увагу пов'язання з тюрк. ant «клятва», монг. ans (anda) «побратим», як назви, даної аварами тим слов'янам, що на деякий час вступили з ними в союз; менш переконливими є припущення про кельтське походження назви, про зв'язок її з прасл. gty «качка», про походження назви з кавказьких мов[5].
На думку академіка Мирослава Поповича, етнонім «анти», ймовірно, не був самоназвою, оскільки він відомий тільки з візантійських джерел. Це слово — іранського походження і означає людей, котрі перебувають на околиці, рубежі Візантії[6]. Так могло називати їх іраномовне населення Північного Причорномор'я, бо анти жили на південно-східній околиці слов'янського світу, дуже близько до скіфів і сарматів. В. Сєдов припускав що анти були слов'янами, які увібрали в себе залишки скіфського та сарматського етносів Північного Причорномор'я.
Answers & Comments
Найперша згадка про склавінів міститься у творі Псевдо-Кесарія Назіанзького «Відповіді на запитання» (початок VI століття). Загалом вірогідні й порівняно ґрунтовні відомості про склавінів подають готський історик Йордан (у книзі «Про походження і діяння готів») та Прокопій Кесарійський (у «Книгах про війни»). За Йорданом, склавини становили одне з відгалужень венетів і розселялися на південь від витоку Вісли. Обидва автори розміщували склавінів між Дністром на сході та, ймовірно, басейном Тиси на заході.
Територія, яку займали склавини, накладається на ареал археологічної культури празької кераміки і включає в себе Чехію, Моравію, Словаччину, Угорщину, Румунію, більшу частину Молдови, правобережну лісостепову частину України та українське Полісся, частину Сербії (Воєводину), можливо, частини Хорватії, Словенії та Австрії.
З візантійських джерел відоме ім'я склавінського ватажка Добрета, що правив союзом племен в другій половині VI століття.
Склавінам відіграли важливу роль у колонізації слов'янами Балканського півострова у кінці VI — першій половині VII століття.
Вперше цей етнонім «склавини» згадується в VI ст. н. е. у роботі «Гетика» (551 р) Йордану у формі «Sclaveni» і в праці «Війна з готами» Прокопія Кесарійського (555 р) у формі «Sklaboi»
Áнти (дав.-гр. Áνται, лат. Antae, Antes) — слов'янське[1] міжплемінне об'єднання. Археологічно еквівалентом вважаються представники Пеньківської культури[1]. Нащадками антів є поляни — наддніпрянське слов'янське плем'я, яке зіграло велику роль в об'єднанні інших східнослов'янських племен в одну державу — Русь[2]. Згадуються візантійськими авторами з IV до початку VII ст. Склали, переважну (за Грушевським) чи меншу в порівнянні зі склавинами (за Залізняком), частку етногенезу українського народу.
Назва «анти» — загальноприйнятої етимології не має. Найчастіше пояснюється як іранська назва, пов'язана з давньоінд. ántah «кінець, край», ántah «той, що перебуває на краю», виводиться також від індоєвр. ven-t, — «не той самий, а щось більше» (прасл. vet-j, старосл. вѧшь «більший», польськ. więcej «більше») або пов'язується з племінною назвою в'я́тичи, з готськ. winja «пасовисько», давньопер. vana-m «ліс» та іншими[5].
Заслуговує на увагу пов'язання з тюрк. ant «клятва», монг. ans (anda) «побратим», як назви, даної аварами тим слов'янам, що на деякий час вступили з ними в союз; менш переконливими є припущення про кельтське походження назви, про зв'язок її з прасл. gty «качка», про походження назви з кавказьких мов[5].
На думку академіка Мирослава Поповича, етнонім «анти», ймовірно, не був самоназвою, оскільки він відомий тільки з візантійських джерел. Це слово — іранського походження і означає людей, котрі перебувають на околиці, рубежі Візантії[6]. Так могло називати їх іраномовне населення Північного Причорномор'я, бо анти жили на південно-східній околиці слов'янського світу, дуже близько до скіфів і сарматів. В. Сєдов припускав що анти були слов'янами, які увібрали в себе залишки скіфського та сарматського етносів Північного Причорномор'я.