Ответ:

Поділи Речі Посполитої 1772, 1793, 1795 — зовнішньополітичні акції стосовно Речі Посполитої з боку Австрії, Пруссії та Росії 1772, 1793, 1795.

Три поділи Речі Посполитої

Історичні польські держави

Королівство П'ястів (1025—1385)

Королівство Ягеллонів (1385—1569)

Річ Посполита (1569—1795)

Поділи Речі Посполитої

Королівство Галичини (1772—1918)

Варшавське герцогство (1807—1813)

Королівство Польське (1815–1915)

Краківська республіка (1815—1846)

Велике герцогство Познанське (1815—1848)

Велике Князівство Краківське (1846—1918)

Польська Республіка (1918—1939)

Генеральна губернія (1939—1945)

Польська підпільна держава (1939—1945)

Польська Народна Республіка (1944—1989)

Республіка Польща

За умовами першого поділу у Речі Посполитої було забрано Помор'я, Куяви, частину Великопольщі, Малопольщу, Галичину, Східну Білорусь. У 1773–92 роках королю Станіславу-Августу Понятовському і прибічникам реформ вдалося здійснити низку істотних змін, які зміцнили державу. Чотирирічний сейм 1788–92 за ініціативою патріотично налаштованих реформаторів ухвалив Конституцію Речі Посполитої Третього травня 1791, яка запроваджувала конституційну монархію, особисті свободи та рівні права всіх громадян. Консервативні шляхетські кола утворили 1792 Торговицьку конфедерацію й закликали на допомогу російську армію. Втручання сусідів призвело до 2-го поділу земель Речі Посполитої, затвердженого сеймом 1793 в Гродно (нині місто в Білорусі): від неї відійшли вся Великопольща, Мазовія, усі українські та білоруські землі. Відповіддю на це стало повстання під проводом військового інженера Тадеуша Косцюшка (1746—1817), в якому взяли участь патріотична шляхта, міщани та частина селян. Російські війська під проводом генерал-аншефа Олександра Суворова жорстоко придушили повстання, а у 1795 році Росія, Австрія та Пруссія здійснили 3-й поділ Речі Посполитої, після чого вона припинила державне існування.

У дослідженнях причин падіння Речі Посполитої, які розпочалися одразу після ліквідації цього державного утворення, увага акцентувалася на аналізові внутрішніх й зовнішніх чинників розвитку цієї держави в 16–18 ст. Висловлювані при цьому міркування зводяться, по-перше, до того, що державний лад Речі Посполитої, заснований на засадах шляхетської демократії, у функціонуванні якого дедалі більш деструктивну роль відігравали магнати, послідовно послаблював її, а державні реформи, завданням котрих було вивести країну із занепаду, проводилися з великим запізненням і нерішуче, майже не порушуючи станово-шляхетський характер ладу; по-друге, до того, що Річ Посполита перебувала в оточенні могутніх абсолютистських держав, не зацікавлених в її існуванні. Саме ці потужні сусіди-вороги противилися її реформуванню, а коли воно розпочалося, занепокоєні цим, вдалися до ліквідації Польської державності. Одні історики визначальною в загибелі Речі Посполитої вважають дію внутрішніх, інші — зовнішніх чинників, треті — синтезують дію чинників внутрішніх і зовнішніх, вважаючи, що ті або інші з них домінували на різних історичних етапах еволюції Польської державності.