Відповідь:Осінніми вечорами, коли плачуть небеса й зорі падають на похилені трави, далекими стежками, серед незвіданих всесвітів блукає кохання. Мов та пісня, неосяжна й незбагненна, блукає воно. І як його знайти, як його покликати серед цих невідомих шляхів? Бо так і полине від тебе, не торкнеться твого серця, заблукавши десь там, у далеких степах, не залишивши тобі навіть споминів, а лише гіркі сподівання.
Змінюються часи і влада, змінюються життя і людський світогляд. Але незмінними лишаються найвищі істини, незмінною лишається людська потреба любити. Нерозгаданою залишається таємниця душі, в якій незгасним вогнем горить священне і нездоланне почуття любові.
Поповнив скарбницю поетичних освідчень у коханні й відомий німецький письменник Генріх Гайне в книзі поезій, що принесла йому світову славу. Численні вірші збірки «Книга пісень» були навіяні нерозділеним коханням поета до кузини Амалії, а згодом до її молодшої сестри Терези. Цій темі присвячені перші розділи циклу «Страждання юності», «Сновидіння» і «Пісні».
Поет живе у світі дивних сновидінь. Кожний вірш розділу — це опис тяжкого сну, видінь, що відвідують поета. Усні він бачить «її» — невірну кохану, втрачену назавжди. Буває на її весіллі з іншим:
…бачу я подружжя молоде — Мою любов із церкви гном веде.
Поет продає душу пекельним силам за радість побачення з нею:
Хоч раз її міцно обняти, До серця свого пригорнуть,
До болю в уста цілувати, А там уже будь-що-будь!
У сні він бачить її — бліду і холодну, як мармур. Поет заплатив дияволу страшенну ціну за неї, і ось з’являється вона в супроводі самого диявола, який і поєднує поета з його коханою. Повертаючись до неї, поет проходить цвинтарем — із могил виходять привиди, кожний із них — жертва нещасного кохання. Дійсність і сон, примари і реальність поєднуються в цих віршах.
Поет цілком поринув у свій відчай, але це не скорботна, безнадійна примиреність, а бурхливе почуття. Ніде поет не бачить світлого починання, скрізь безпросвітна темрява.
Кохання в Гайне — сила, що несе неминучу загибель. Сам поет — нещасний закоханий, що болісно переживає «її» невірність, одна з численних жертв.
У світі, де живе поет, здається, немає живих справжніх людей. Це привиди і брехливі маски, що приховують підлість і нікчемність. Брехливе, обманливе видіння і сама кохана поета.
Розповідь про гірке нерозділене кохання продовжується у «Піснях».
Вранці я встаю і питаю:
«З’явиться вона?»
А надвечір нарікаю —
не прийшла вона.
Марно я в нічній задумі
Сон до тебе зву,—
В забутті, у мрійнім сумі
Цілий день живу.
Ці два розподіли циклу «Страждання юності» мають внутрішню єдність, бо вони варіюють одну й ту ж тему. Ми обертаємося в зачарованому колі одних і тих же почуттів і переживань, мотивів і образів.
Поет описує блаженний стан закоханості. На все у світі поет дивиться закоханими очима,— він навіть починає розуміти мову зірок, а Мадонна в Кельнському соборі здається йому схожою на його кохану.
…Єсть образ у тій святині На шкірі золотій, В мого життя пустині Він промінь найкращий мій. Між ангелами й квітками Мадонну там бачив я, Вона ж очима й устами Достоту — любка моя. Як не полонили поета його любовні переживання, він все ж може пожартувати: він більше не кохає лілію, троянду, голубку і сонце, він кохає тільки «її».
Тепер не люблю їх — люблю до загину Єдину, безвинну дитину, перлину… Поет говорить із нею про те, як він повезе її в блаженну країну, де вони будуть насолоджуватися своїм щастям.
…Я бачив уві сні, Що ніч в твоєму серці, в глибині, І що його згриза страждань змія, Яка ти нещаслива, бачив я! Незабаром настає катастрофа — вона не кохає його, вона — наречена іншого:
І поки я довго літав, і блукав, І щастя свого по чужинах шукав Коханій моїй урвався терпець, І вона пішла собі під вінець. Поета мучать її зрада, спогади, він впадає у відчай, намагається іронізувати над своїм обманутим почуттям, віддається владі видінь, переживає все знову в жахливих снах, намагається знайти пояснення тому, що відбулося. Вся ця складна гамма почуттів розгорається перед читачем, аж до останнього вірша, в якому поет намагається назавжди забути своє минуле.
У другому ліричному романі поет вводить нас у свою любовну катастрофу. Твір побудований менш драматично. Під час подорожі поет несподівано зустрічається з сім’єю своєї коханої.
Коли в дорозі я потрапив
До любчиної сім’ї,
Впізнали мене сестрички,
І батько і мати її.
Він повертається до рідного міста, де розігралася його любовна драма.
Знов прийшов я до того будинку,
Де вона присягалась колись,
Де кохана зронила сльозинку,
Там гадюки тепер завелись.
У серці поета оживають страждання минулого. У думках він знову переживає свою любовну катастрофу.
І ось її дім, коло нього стою
І сходи цілую, де мила
Ставила ногу маленьку свою,
Де сукня її шелестіла.
В його душі запалало нове почуття, та знову приходять нові розчарування. Розповідається про короткочасне захоплення дівчиною легкої поведінки. Але в думках поет знову й знову повертається до своєї попередньої любовної драми.
Answers & Comments
Відповідь:Осінніми вечорами, коли плачуть небеса й зорі падають на похилені трави, далекими стежками, серед незвіданих всесвітів блукає кохання. Мов та пісня, неосяжна й незбагненна, блукає воно. І як його знайти, як його покликати серед цих невідомих шляхів? Бо так і полине від тебе, не торкнеться твого серця, заблукавши десь там, у далеких степах, не залишивши тобі навіть споминів, а лише гіркі сподівання.
Змінюються часи і влада, змінюються життя і людський світогляд. Але незмінними лишаються найвищі істини, незмінною лишається людська потреба любити. Нерозгаданою залишається таємниця душі, в якій незгасним вогнем горить священне і нездоланне почуття любові.
Поповнив скарбницю поетичних освідчень у коханні й відомий німецький письменник Генріх Гайне в книзі поезій, що принесла йому світову славу. Численні вірші збірки «Книга пісень» були навіяні нерозділеним коханням поета до кузини Амалії, а згодом до її молодшої сестри Терези. Цій темі присвячені перші розділи циклу «Страждання юності», «Сновидіння» і «Пісні».
Поет живе у світі дивних сновидінь. Кожний вірш розділу — це опис тяжкого сну, видінь, що відвідують поета. Усні він бачить «її» — невірну кохану, втрачену назавжди. Буває на її весіллі з іншим:
…бачу я подружжя молоде — Мою любов із церкви гном веде.
Поет продає душу пекельним силам за радість побачення з нею:
Хоч раз її міцно обняти, До серця свого пригорнуть,
До болю в уста цілувати, А там уже будь-що-будь!
У сні він бачить її — бліду і холодну, як мармур. Поет заплатив дияволу страшенну ціну за неї, і ось з’являється вона в супроводі самого диявола, який і поєднує поета з його коханою. Повертаючись до неї, поет проходить цвинтарем — із могил виходять привиди, кожний із них — жертва нещасного кохання. Дійсність і сон, примари і реальність поєднуються в цих віршах.
Поет цілком поринув у свій відчай, але це не скорботна, безнадійна примиреність, а бурхливе почуття. Ніде поет не бачить світлого починання, скрізь безпросвітна темрява.
Кохання в Гайне — сила, що несе неминучу загибель. Сам поет — нещасний закоханий, що болісно переживає «її» невірність, одна з численних жертв.
У світі, де живе поет, здається, немає живих справжніх людей. Це привиди і брехливі маски, що приховують підлість і нікчемність. Брехливе, обманливе видіння і сама кохана поета.
Розповідь про гірке нерозділене кохання продовжується у «Піснях».
Вранці я встаю і питаю:
«З’явиться вона?»
А надвечір нарікаю —
не прийшла вона.
Марно я в нічній задумі
Сон до тебе зву,—
В забутті, у мрійнім сумі
Цілий день живу.
Ці два розподіли циклу «Страждання юності» мають внутрішню єдність, бо вони варіюють одну й ту ж тему. Ми обертаємося в зачарованому колі одних і тих же почуттів і переживань, мотивів і образів.
Поет описує блаженний стан закоханості. На все у світі поет дивиться закоханими очима,— він навіть починає розуміти мову зірок, а Мадонна в Кельнському соборі здається йому схожою на його кохану.
…Єсть образ у тій святині На шкірі золотій, В мого життя пустині Він промінь найкращий мій. Між ангелами й квітками Мадонну там бачив я, Вона ж очима й устами Достоту — любка моя. Як не полонили поета його любовні переживання, він все ж може пожартувати: він більше не кохає лілію, троянду, голубку і сонце, він кохає тільки «її».
Тепер не люблю їх — люблю до загину Єдину, безвинну дитину, перлину… Поет говорить із нею про те, як він повезе її в блаженну країну, де вони будуть насолоджуватися своїм щастям.
…Я бачив уві сні, Що ніч в твоєму серці, в глибині, І що його згриза страждань змія, Яка ти нещаслива, бачив я! Незабаром настає катастрофа — вона не кохає його, вона — наречена іншого:
І поки я довго літав, і блукав, І щастя свого по чужинах шукав Коханій моїй урвався терпець, І вона пішла собі під вінець. Поета мучать її зрада, спогади, він впадає у відчай, намагається іронізувати над своїм обманутим почуттям, віддається владі видінь, переживає все знову в жахливих снах, намагається знайти пояснення тому, що відбулося. Вся ця складна гамма почуттів розгорається перед читачем, аж до останнього вірша, в якому поет намагається назавжди забути своє минуле.
У другому ліричному романі поет вводить нас у свою любовну катастрофу. Твір побудований менш драматично. Під час подорожі поет несподівано зустрічається з сім’єю своєї коханої.
Коли в дорозі я потрапив
До любчиної сім’ї,
Впізнали мене сестрички,
І батько і мати її.
Він повертається до рідного міста, де розігралася його любовна драма.
Знов прийшов я до того будинку,
Де вона присягалась колись,
Де кохана зронила сльозинку,
Там гадюки тепер завелись.
У серці поета оживають страждання минулого. У думках він знову переживає свою любовну катастрофу.
І ось її дім, коло нього стою
І сходи цілую, де мила
Ставила ногу маленьку свою,
Де сукня її шелестіла.
В його душі запалало нове почуття, та знову приходять нові розчарування. Розповідається про короткочасне захоплення дівчиною легкої поведінки. Але в думках поет знову й знову повертається до своєї попередньої любовної драми.
Пояснення: