Я глянув на розбуджену весною річку. Чого тільки не несла вона на своїй кризі!
Над кригою кружляли ворони й сороки. Зголоднілі за зиму, вони роздобували все на очах. Де яка викинута водою на крижинку рибина, де вмерзла в лід блискуча бляшанка — ворони й сороки хапали все. Крик, гам стояв несусвітний.
Я побачив: неподалік від берега на крижині пливло лисенятко. Було воно ребристе, змучене, синє від холоду. Як могло, відбивалося від сорок і ворон, та сил у нього залишалась жменька. Якась ворона ухитрилась вхопити його за вухо, підняла і понесла, та лисенятко вивернуло мордочку догори і вкусило ворону за лапу. Від болю ворона крикнула, і лисеня, теліпаючись у повітрі, як ганчірка, упало на крижину знову...
Черевики з ковзанами розв’язалися на моїх ногах самі, і я кинувся рятувати лисеня. Перескакуючи з крижини на крижину, поплигав до нього. Крига під ногами навіть не притоплювалась, і коли я добрався до лисеняти, воно, півсухе, жалібно дзявкнуло і почало плакати. Я вже знав, що плачуть коні й корови, але щоб плакали лисиці — такого я ще не знав. Слізки у лисенятка були дрібненькі, ну то й що з того? Сльози, які б вони не були, великі чи малі,— є сльози... Я підхопив його на руки і заховав під сорочку. За пазухою лисеня принишкло, наче в себе в норі, лише гаряче дихало, наче у його пискові хто розіклав вогонь.
Я вже заніс було ногу на ближню від мене крижину, як ріка наперла, і ця наша з лисенятком крижина стала бити й крошити на кашу крижини навколо себе. Я кинувся на той бік крижини, щоб звідти перебратися на берег, але й там у воді кипіло крижане кришиво. На нас налетіла ще більша від нашої чорно-бура крижина, врізалася з розгону, тоді підпірнула під нашу і вже знизу, з води, розколола її навпіл. І хоч би який кущ чи деревина, щоб ухопитися руками! Кущі й дерева стояли далеко по берегах, сподіватися на них не доводилося.
Нас невблаганно тягнуло вниз, а внизу була гребля. Налітаючи на греблю, крига ставала сторчма і зривалася у вируюче водяне провалля. З драбинами й вірьовками берегом вже бігли люди й щось кричали. Слів я не чув, бо навколо все ревіло й тріщало.
Гребля наближалася, а з нею наближався несамовитий гуркіт падаючих у провалля крижин. Лисенятко в пазусі почало мене покусувати, а тоді й добряче кусати. Коли ревище греблі залізло лисеняті у вушка, воно гризонуло мене за горло. Від несподіванки я ойкнув і випустив його на крижину. Лисенятко, не роздумуючи, кинулося в річкове коричневе місиво, і більше я його не бачив...
До греблі вже можна було докинути грубкою, як з річкою щось зробилося: наче якісь невидимі якорі загуркотіли на дні. Крижини, штовхаючись боками, стали йти повільніше і смирніше, а далі зупинилися й стали. Моя зупинка біля самої греблі. Я глянув на свої порізані об кригу босі ноги, перейшов на крижину сусідню, а з тієї ще на сусідню, а там від однієї до другої — і так до берега
Answers & Comments
Ответ:
Я глянув на розбуджену весною річку. Чого тільки не несла вона на своїй кризі!
Над кригою кружляли ворони й сороки. Зголоднілі за зиму, вони роздобували все на очах. Де яка викинута водою на крижинку рибина, де вмерзла в лід блискуча бляшанка — ворони й сороки хапали все. Крик, гам стояв несусвітний.
Я побачив: неподалік від берега на крижині пливло лисенятко. Було воно ребристе, змучене, синє від холоду. Як могло, відбивалося від сорок і ворон, та сил у нього залишалась жменька. Якась ворона ухитрилась вхопити його за вухо, підняла і понесла, та лисенятко вивернуло мордочку догори і вкусило ворону за лапу. Від болю ворона крикнула, і лисеня, теліпаючись у повітрі, як ганчірка, упало на крижину знову...
Черевики з ковзанами розв’язалися на моїх ногах самі, і я кинувся рятувати лисеня. Перескакуючи з крижини на крижину, поплигав до нього. Крига під ногами навіть не притоплювалась, і коли я добрався до лисеняти, воно, півсухе, жалібно дзявкнуло і почало плакати. Я вже знав, що плачуть коні й корови, але щоб плакали лисиці — такого я ще не знав. Слізки у лисенятка були дрібненькі, ну то й що з того? Сльози, які б вони не були, великі чи малі,— є сльози... Я підхопив його на руки і заховав під сорочку. За пазухою лисеня принишкло, наче в себе в норі, лише гаряче дихало, наче у його пискові хто розіклав вогонь.
Я вже заніс було ногу на ближню від мене крижину, як ріка наперла, і ця наша з лисенятком крижина стала бити й крошити на кашу крижини навколо себе. Я кинувся на той бік крижини, щоб звідти перебратися на берег, але й там у воді кипіло крижане кришиво. На нас налетіла ще більша від нашої чорно-бура крижина, врізалася з розгону, тоді підпірнула під нашу і вже знизу, з води, розколола її навпіл. І хоч би який кущ чи деревина, щоб ухопитися руками! Кущі й дерева стояли далеко по берегах, сподіватися на них не доводилося.
Нас невблаганно тягнуло вниз, а внизу була гребля. Налітаючи на греблю, крига ставала сторчма і зривалася у вируюче водяне провалля. З драбинами й вірьовками берегом вже бігли люди й щось кричали. Слів я не чув, бо навколо все ревіло й тріщало.
Гребля наближалася, а з нею наближався несамовитий гуркіт падаючих у провалля крижин. Лисенятко в пазусі почало мене покусувати, а тоді й добряче кусати. Коли ревище греблі залізло лисеняті у вушка, воно гризонуло мене за горло. Від несподіванки я ойкнув і випустив його на крижину. Лисенятко, не роздумуючи, кинулося в річкове коричневе місиво, і більше я його не бачив...
До греблі вже можна було докинути грубкою, як з річкою щось зробилося: наче якісь невидимі якорі загуркотіли на дні. Крижини, штовхаючись боками, стали йти повільніше і смирніше, а далі зупинилися й стали. Моя зупинка біля самої греблі. Я глянув на свої порізані об кригу босі ноги, перейшов на крижину сусідню, а з тієї ще на сусідню, а там від однієї до другої — і так до берега
Объяснение: