Какие мысли и чувства вызывают у вас стихотворения о Великой Отечественной войне (на примере произведений Симонова, Самойлова)? (Минимальный объем – 50 слов).
помогите пожалуйста
помогите пожалуйста
More Questions From This User See All
Copyright © 2024 SCHOLAR.TIPS - All rights reserved.
Answers & Comments
Я, як і всі мої ровесники, не знаю війни. Не знаю й не хочу війни. Але адже її не хотіли й ті, хто гинув, не думаючи про смерті, про те, що не побачать більше ні сонця, ні трави, ні листів, ні дітей. Ті п’ять зовсім юних дівчин теж не хотіли війни!
Книга Бориса Васильєва “А зорі тут тихі” потрясла мене до глибини душі. Рита, Женя, Ліза, Галя, Соня – це ті п’ять дівчисьок, які вступили в нерівну боротьбу з фашистами. Всі вони дуже близькі мені, у кожній з них я знаходжу небагато від себе.
Я навіть не знаю, хто з них мені ближче. Вони всі такі
різні, але такі схожі. Рита Осянина, вольовою й ніжною, багата щиросердечною красою
Вона – сама мужня, безстрашна, вольова, вона – мати!.. Женька Комелькова – весела, сміхотлива, гарна, бешкетна до авантюризму, розпачлива й утомлена від війни, від болю й любові, довгої й болісної, до далекої й одруженої людини. Соня Гурвич – втілення учениці-відмінниці й поетична натура – “прекрасна незнайомка”, що вийшла з томика віршів А. Блоку.
Ліза Бричкина… “Эх, Лиза-Лизавета, учитися б тобі!” Учитися б, побачити б велике місто з його театрами й концертними залами, його бібліотеками й картинними галереями…
А
ти, Ліза… Війна перешкодила! Не знайти тобі свого щастя, не слухати тобі лекцій: не встигла побачити всі, про що мріяла!
Галя, так і не повзрослевшая, смішна й по-детски незграбна детдомовская дівчисько. Записки, втеча з дитячого будинку й теж мрії… стати новою Любов’ю Орловой. Ніхто з них не встиг здійснити свої мрії, просто не встигли вони прожити власне життя.
Смерть була у всіх різна, як різними були і їхньої долі: у Рити – зусилля волі й постріл у скроню, у Жені – розпачлива й небагато безрозсудна (могла б сховатися й залишитися жити, але не сховалася) у Соні – удар кинджала в серце; у Галі – така ж хвороблива й безпомічна, як вона сама, у Лізи – “Ах, Лиза-Лизавета, не встигла, не змогла здолати трясовину війни”.
И залишається старшина Васков, про яке я ще не згадала, один. Один серед лиха, борошна, один зі смертю, один із трьома полоненими. Один чи?
Уп’ятеро в нього тепер сил. І що було в ньому кращого, людського, але захованого в душі, усе розкрилося раптом, і що пережив, перечув він за себе й за них, за його дівчисьок, його “сестричок”.
Як журиться старшина: “Як це жи-те тепер? Чому це так? Адже не вмирати їм треба, а дітей родити, адже матері – вони!” Поневоле навертаються сльози, коли читаєш ці рядки. Але треба не тільки плакати, треба пам’ятати, тому що мертві не йдуть із життя тих, хто їх
Любив. Вони тільки не старіють, залишаючись у серцях людей вічно молодими