Написати докладний переказ!

Якщо починати дошукуватися причин того, чому Україна й досі не має свого нобелянта в галузі літератури, напрошується невтішний і трагікомічний висновок: українській літературі пороблено.
Українські потуги дістати Нобелівську премію з літератури беруть початок від 1915 року. Саме тоді доктор філософії з Відня професор Йосип Застирець подав на розгляд Нобелівського комітету кандидатуру Івана Франка, назвавши його найбільшим національним поетом свого народу. У 1916 році Каменяра не стало.
Відтоді минуло майже століття, а віз і нині там. Ми, щоправда, уже звикли, що гордитися можна не лише отриманою премією, а бодай номінацією на неї. Саме тому вперто й, не зважаючи ні на що, просуваємо ідею, що Франка могли б нагородити, завадила цьому лише його смерть. Проте це був лише початок штурму Нобелівської премії українськими номінантами.
В історії української гонитви за «Нобелем» були ті, хто сам чіплявся за нагороду, наприклад, Тодось Осмачка, який самовисунувся на премію. Але були й такі, що всіляко від неї відхрещувалися. У 1966 році відмовився Павло Тичина. Микола Бажан випередив розгляд своєї кандидатури, надіславши до Шведської академії літератури лист, у якому поет подякував за увагу й честь, якої удостоївся, але відмовився бути номінантом. Мотивував це тим, що його мало знають у світі, та й власні літературні здобутки назвав такими, що не мають права претендувати на премію.
Українські нобелівські хроніки продовжив творити Улас Самчук. Проте і йому не судилося стати в один ряд із найвизначнішими літераторами світу. Причиною називають те, що його не рекомендував жоден із нобелівських лауреатів, а це має велике значення. Як усе було насправді — знає тільки сам Бог та члени Шведської академії літератури.
Трагічно обірвалася й наступна спроба піднятися на нобелівський олімп. І, як не сумно, трагічною була не лише ця спроба, а і доля людини, яка стала героєм ще за життя. Йдеться, звісно, про Василя Стуса. Поряд із Іваном Франком, його імʼя найчастіше згадують в списку тих, хто міг принести Україні найвищу літературну відзнаку світу. Кандидатуру Стуса подав до розгляду німецький письменник Генріх Белль у 1985 році. Восени того ж року Стус помер у концтабірній камері на засланні, а посмертно, як відомо, Нобелівську премію не дають.
І ще одним нашим фіаско було висунення на цю премію в 1991 році Олеся Гончара, яке зробила українська діаспора. А 1995 року цю спробу повторив Михайло Наєнко, проте трагічний фатум українських номінантів посприяв тому, що того ж 1995 Олесь Гончар помер.
У 2001 Михайло Наєнко також висував на здобуття премії Ліну Костенко. Результати вважаю більш ніж очевидні. У 2008 році лунко прогриміла звістка, що Острозька академія пропонує кандидатуру Юрія Андруховича. Але там само лунко луснула мильна бульбашка, якою виявилася ця новина. Як то кажуть, говорили, балакали, сіли та й забули. Чутки про висунення залишилися лише чутками. Сумно це усвідомлювати, але, попри намагання заявити про себе у світі, усе ж залишаємося на його маргінесах.