Широкий, як Дніпро, Хрещатик. Попід берегом, на тротуарах, — люди; посередині, на бруківці, — машини... Праворуч — будинки, подібні до величезних, кахлею обкла- дених груб, один на одного громадяться, угору на Печерськ лізучи. Ліворуч ЦУМ склом на сонці виблискує. Далі — здоровенна десятиповерхова міськрада. (Скільки ж то в ній лю- дей радиться!) Десь за міськарада— телевізійна вежа небо аж у космос проштрикує. Оце висота! На тлі неба круглі із хрестами бані вимальовуються — то костел. Після міськради, за вулицею Прорізною, Хрещатик за- вертає праворуч і, порозсувавши будинки далі від себе (наче збирається крикнути: «Пустіть мене, я хочу пірнути в Дніпро!»), утикається на Європейській площі у філармонію. І через ту філармонію в Дніпро не пірнає... Та після вулиці Прорізної ми по Хрещатику далі не пішли, бо праворуч була станція метро. А метро, як ви самі знаєте, — це метро! І я хотів би глянути на того, хто, приїхавши до Києва з Васюківки, байдуже пройшов би повз метро!
стислий переказ, срочно​