Відповідь:

ЖОРНА

Натуга на руках,

від втоми чорних,

здувала жили,

ніби мотузки.

Каміння клацало зубами

в жорнах,

жувало жовті зерна на друзки.

І сіялось не борошно,

а мука...

При тьмяному мигтінні каганця

жіночі ніжні

материнські руки

тягли за ручку

камінь без кінця.

Журливо мліли очі сумовиті,

і борошно,

мов біла кров, лилось...

Це все було

в двадцятому столітті,

що грозами над нами пронеслось.

Ми часто чуєм

радісну зловтіху

у голосі ворожому,

чужім,

З

що заглядали кривда

й люте лихо

у наш —

для щастя виведений — дім.

Хай сатаніють

виродки од крику —

нас не знобить од їхньої хули:

нам жорна ті

із кам’яного віку

на танках варвари

з Європи привезли.

І то для них

таки й була наука,

коли —

у всього світу на виду,—

немов у жорнах,

дужі наші руки

перемололи варварську орду.

Народе мій!

Титане непоборний,

що небо підпирає голубе!

Твій гордий подвиг

не принизять жорна —

вони лиш возвеличують тебе.

Дарма біситься

злість ворожа, чорна —

нічим не очорнить

твоєї боротьби!..

Цілую руки,

що крутили жорна

у переддень космічної доби.

БАБА ОНИСЯ

У баби Онисі було три сини.

У баби Онисі синів нема.

На кожній її волосині

морозом тріщить зима.

Я горя на світі застав багато.

4

Страшнішого ж горя нема,

ніж те, коли старість мати

в домівці стрічає сама.

Немає такої біди і муки,

ніж сумно з-під сивих брів

дивитись щодня, як внуки

ростуть без своїх батьків.

За те, що ми в космос знялися,

що нині здорові й живі,

я пам’ятник бабі Онисі

воздвиг би на площі в Москві.

Щоб знали майбутні предтечі

в щасливій і гордій добі:

їх горе на утлі плечі

Онися взяла собі.

Щоб подвиг її над землею

у бронзі дзвенів віки,

щоб всі, ідучи повз неї,

знімали в пошані шапки.

ПІЧ

Лиже полум’я жовте черево,

Важкувато сопе димар,

Галасує від болю дерево,

Піднімаючись димом до хмар.

Бубонять рогачі і кочерги —

Щось пригадують з давнини,

І чекають покірно черги

Засмаглілі горшки й чавуни.

З тітки полум’я сон злизало,

Тітка гладить рукою глек,

Теплий ватяник зав’язала

На застуджений свій поперек.

Біга тітка із кухні в сіни,

З-під повітки заносить дров —

5

З них струмує жовтаво-синя

Віковічна печаль дібров.

Звично грюкають мляві двері,

Піч гуде і димить у світ —

Скільки в пащу цій ненажері

Тітка вкинула кращих літ!

Сновигають по зморшках думи,

На щоках танцює вогонь,

Сажа в’їлася чорним глумом

У пелюстки її долонь.

Біля печі вона, мов бранець,

Слугувала під шурх спідниць,

Віддавала дівочий рум’янець

Чистоті смачних паляниць...

Менше ми гіркоти нестимем,

Стане ближчою наша мета,

Як не будуть у небо димом

Підніматись жіночі літа.

28.1.1962

ДІД УМЕР

От і все.

Поховали старезного діда,

закопали навіки у землю святу.

Він тепер вже не встане

і ранком не піде

із косою під гору круту.

І не стане мантачкою тишу будити,

задивлятися в небо, як гаснуть зірки.

Лиш росою по нім буде плакати жито

і пливтимуть над ним непомітно віки.

От і все.

6

Поховали хорошу людину,

повернули навіки у лоно землі.

Та невже ж

помістились в тісну домовину

всі турботи його,

всі надії,

жалі?

Та невже ж то

йому все віднині байдуже —

чи світитиме сонце,

чи ніч напливе?

Біль у душу мою закрадається вужем,

відчай груди мені розпанахує, рве.

Я готовий

повірити в царство небесне,

бо не хочу,

щоб в землю ішли без сліда

безіменні,

святі,

незрівнянно чудесні,

горді діти землі,

вірні діти труда.

Хай шалені гудуть

над планетою весни,

хай трава пнеться вгору

крізь листя старе...

Я не вірю,

що дід із могили воскресне,

але вірю,

що ні —

він увесь не умре.

Його думи нехитрі

додумають внуки,

і з очей ще віки пломенітимуть в них

його пристрасть і гнів,

його радощі й муки,

що, вмираючи,

він передав для живих.

Пояснення: