Ответ:

Хочу розповісти про свою родину, бо історія нашої країни майже цілком вмістилася в історії нашого роду. Чому? Зараз зрозумієте.

Найперше хочу сказати, що в нашій родині упродовж багатьох років навчилися, я вважаю, найголовнішого — толерантності. Інакше жити разом ми просто не змогли б. І є для цього причини.

Дід моєї матері був козаком, вірив у Бога і служив цареві, загинув у громадянську війну. Моя прабабуся рано залишилася вдовою з трьома дітьми на руках. Важко їй довелося. її рідна сестра була ігуменею жіночого монастиря, за радянської влади п'ятнадцять років відбула у в'язниці та на засланні. Як звільнилася, то прийшла до своєї сестри, так вони і жили разом. Мама пам'ятає свою двоюрідну бабусю, вона була тихою, скромною, лагідною жінкою.

Дід мого батька був революціонером, свято вірив в ідеали революції, воював на боці червоних у громадянську. Син його, тобто мій рідний дід, став льотчиком, воював, дослужився до майора авіації, мав численні нагороди. Його рідний брат під час війни і після неї служив у тих структурах, про які зараз кажуть, що вони були катами народу... А сестра стала хірургом і під час війни врятувала життя багатьом пораненим.

Як складно все переплелося... Є в нашій родині священики й науковці, робітники й військові, навіть один актор є, щоправда, місцевого театру. Та найголовніше, що в нас є — це взаєморозуміння. І ще — ми бережемо пам'ять про історію нашої родини, не замовчуємо її. Бо як склалося, так склалося. Тяжкі були часи. Хтось обирав один шлях, хтось — інший. Та всі ми люди і маємо зі свого життя якусь науку. Часи змінюються, то що ж тепер — не поважати своїх рідних? Історія має чогось навчити. А історія нашої родини навчила нас з повагою ставитися до різних поглядів на життя і, попри все, поважати одне одного і жити разом. Ми стали мудрішими. Тож висять на стіні поряд фотографії наших родичів: залихвацького козака із шаблею, майора авіації, прабабусі в чернечому одязі, священика, лікарки і багато-багато інших. Бо то ж наші рідні, наша історія, то — святе...