Дон Кіхот - це один з найбільш відомих та улюблених літературних персонажів світової літератури. Він став відомий як мудрий безумець, який вважав себе лицарем, що бореться за справедливість та правду. У своїй безкомпромісній боротьбі з невірними та злочинними діями, він не зупинявся перед нічим, і навіть сам піддавав своє життя на кшталт справжнього лицаря.Дон Кіхот уявляв собі світ, який повинен бути ідеальним, де люди повинні жити за певними етичними та моральними нормами. Його ставлення до цього світу було дуже серйозним, і він намагався впроваджувати свої ідеали в дійсному житті. Однак, його ідеали не знайшли реалізації в дійсності, і його уявлення про світ були ілюзією.Таким чином, мудрий безумець Дон Кіхот надихає людей бути чесними, принциповими та дотримуватися своїх ідеалів і принципів. Однак, він також навчає нас тому, що в житті не все може бути ідеальним, і іноді нам потрібно змиритися з дійсністю. Дон Кіхот став символом вічної боротьби за ідеали та принципи, хоча іноді ця боротьба може бути безрезультатною.

Ответ:

Коли я роздумую над образом Дон Кіхота та його мандрами, пригодами й сутичками, то мені стає сумно, і ось чому. Цей безсмертний твір Великого Іспанця задумувався, як пародія на лицарський роман. Цей жанр сам по собі не є ні поганим, ні хорошим, але в часи Сервантеса багато другорядних шкребців (письменниками їх і не назвеш) паразитували на ньому, заробляючи гроші. Мігель де Сервантес, будучи справжнім гурманом від літератури, побажав висміяти бридкі твори, в яких за красивими словами та зворотами не причаїлось ані крихітки здорового глузду, а композиції повторювали одна одну просто феноменально. Забігаючи вперед, сміливо можна сказати, що це вдалося письменникові якнайкраще: після виходу "Дон Кіхота" лицарський роман як жанр вмер без права на воскресіння. Але сталось і те, на що Сервантес, починаючи працювати над своїм романом, не розраховував: замислений як засіб для глузування, Дон Кіхот виявився таким повнокровним, яскравим і сильним, що зміг вийти з-під пера (а власне і з-під волі) письменника і, в свою чергу, захопити в полон думки, дона Мігеля, які й обговорював він разом із Санчо Пансою протягом усього твору.

...У нашому світі дуже часто плутають відсутність глузду та божевілля з невідповідністю тим правилам, які було прийнято в суспільстві, і яких всі дотримуються. Пригадується приказка "якщо тебе вилікували, це ще не значить, що ти став здоровим, — це значить тільки те, що ти став як всі". "Бути як всі" — ще не означає бути розумним, тверезим, адекватним, так само як і "НЕ бути як всі" апріорно не свідчить про божевілля й безглуздя. Це свідчить лише про те, що дехто насмілився кинути виклик стаду овець (оцініть належно мою алюзію одночасно й на святе письмо, і на "Дон Кіхота"!), не звертаючи увагу на тяжкі палиці пастирів.

Дон Кіхота було названо божевільним, а фактично, беручи до уваги вище написані мудрування, він просто був іншим, невідповідним і непристосованим до жахливої сучасності та бридких звичаїв.

Можливо й те, що сам Сервантес, гірко сміючись, назвав свого лицаря з Ламанчу навіженим тому, що тільки хвора людина в ті лихі часи відстоювала б принципи, якими керувався Дон Кіхот. До того ж безумство повсякчас може стати завісою й адвокатом для надто сміливих думок, а таку властивість дон Мігель, який ледь не потрапив до катівень інквізиції, не міг не цінувати.

Чому ж мені сумно, коли роман насичений, здавалося б, потішними пригодами, смішними мандрами, курйозними випадками? А сумно мені тому, що кого б не зустрічав на своєму шляху Дон Кіхот, кожен вважав його навіть не дивакуватим, а просто божевільним, хворим, негідним. Тобто жоден із тих багатьох, з ким перетнулась стежка Санчо Панси й мужнього лицаря, у глибині душі не дозволяв оточуючим людям думати, жити і сприймати світ інакше від загальноприйнятих канонів. Жоден не мав свободи свідомості та свободи душі, і через це вважав безглуздим і ненормальним усякого, хто насмілювався прагнути цієї свободи та йти власною дорогою, якою б Дивною вона не була.

І в цьому я бачу натяк на наш світ і людей в ньому, таких само зашорених, впертих, сліпих і покірних, як і чотири століття тому, коли Дон Кіхот на своєму Росінанті мандрував шляхами Іспанії в пошуках пригод. Ті слабкі, яким не вистачило сил іти власною дорогою, посміються й поглузують з усякого, хто міг це зробити.

Дон Кіхот боровся за повернення золотого віку, і вже одна ця мета достойна схвалення. Принаймні, вона не заслуговує на докори тих кволих розумників, які через власну неспроможність таку мету не оберуть ніколи.

Ось чому мені сумно. Але добрий, трохи смішний і невимовно близький лицар (до речі, який втілив у собі справжні риси захисника, на відміну від тих півнів, які могли лише хизуватися перед своїми дамами серця) розважив мою тугу. Що ж до мудрого народною мудрістю Санчо Панса — вірного зброєносця і товариша нашого лицаря, то він розповів мені багато цікавого з нелегкого життя іспанських селян і знайшов для мене у своїй (поки що не загубленій) торбині цибулинку та декілька шкоринок хліба. Тому я йду їсти і насолоджуватись як високим штилем розповідей Дон Кіхота, так і тверезими та практичними зауваженнями Санчо. А щодо безглуздя... ні, не Дон Кіхота, а системи цінностей нашого світу і про дурість у головах декотрих людей, які в цьому світі живуть, треба подумати