Нещодавно я гуляв з своїм собакою - досить великим ньюфаундлендом. Він дуже спокійно і поважно, як завжди ходять такі собаки,  крокував поруч зі мною. Нам назустріч йшов чоловік і на ходу жував пиріжок. Якоїсь миті пиріжок виявився у мого Мурика буквально перед самим носом. Зовсім несподівано якимось автоматичним, інстинктивним рухом пес миттєво вихопив пиріжок із руки у чоловіка. Я відразу став кричати на собаку:

– Фу! Фу! Що ти накоїв!? Безсоромник!

А він стояв і, здавалося, сам не розумів, як це примудрився створити таке. Мурик мав дуже винний вигляд. А пиріжок лежав поряд. Поки я вибачався перед перехожим, що залишився без свого пиріжка, пес зрозумів, що все ще можна виправити. Він узяв пиріжок у зуби та поклав його перед чоловіком. Після цього він озирнувся, глянув на мене своїми розумними очима, ніби запитуючи: «Я ж усе правильно зробив?». .

Я зітхнув, похитав головою, ще раз перепросив,  і всі пішли далі.