Первісні сюжети історичного міфу присвячені становленню відповідної системи, яка впорядковує попередній етносоціальний безлад (наприклад, міф про походження якогось «обраного народу» — «арійський міф», «сарматський міф», «кельтський міф» тощо). До класичних сюжетів історичних міфів належать міфи соціальної (етнонаціональної) героїки або героїко-генетичні міфи (міфи-легенди про «батьків-переселенців», «предків-засновників», історико-революційний епос, апологія знакових славетних історичних діянь тощо). Адже «героїчний сюжет» історичного міфу переважно осмислюють як «дивовижну історію» про приховані наміри народних мас, які здійснюються завдяки жертовним актам, славетним звершенням тощо. Водночас низка сюжетів історичного міфу санкціонує культурні приписи та норми щодо функціонування суспільства, приміром, стосовно соціальних матриць індивідуальної та групової поведінки, ритмічності й послідовності певних дій тощо. Зокрема, у традиційному, почасти в передмодерному, суспільстві історичний міф був засобом соціальної, етнічної, релігійної консолідації тієї чи іншої спільноти (наприклад, календарні свята, аграрні культи, сакральні дійства, пов'язані з класичною міфологією тощо). У сучасних соціально-політичних практиках, особливо в тоталітарних і авторитарних суспільствах, споглядаємо низку заходів, пов'язаних з ідеологічними сюжетами історичного міфу, які почасти наслідують ритуальні канони в традиційному суспільстві (першотравнева демонстрація, нацистські «факельна хода»[en] й «обряд посвяти», урочисте та показне обрамлення роботи комуністичних та нацистських партійних з'їздів та інших колективні святкування, які продукують масову ейфорію, експресію тощо). Окреме місце займає історичний міф, пов'язаний з есхатологічними (міф про «кінець світу»), соціально (національно) прогностичними чи утопічними сюжетами (міф про побудову «світлого комуністичного майбутнього», планетарний тріумф «арійської раси», месіанське призначення народу чи нації тощо). Чимало міфологічних сюжетів мають «мандрівний» статус, оскільки запозичувалися різними культурами. Наприклад, відомий сюжет про вибір віри, з яким пов'язувалась християнізація ряду народів середньовічної Європи тощо.

У XIX столітті поширився вплив міфотворчості (політичної, соціальної, національної) на індивідуальну та масову свідомість, зокрема на історієписання та літературну творчість, у тому числі на українське суспільство. Ці засадні трансформації відбулися на культурній хвилі романтизму завдяки спорідненості міфологічного мислення з художніми устремліннями тогочасних європейських інтелектуалів і мислителів, які прагнули сприймати світ за посередництвом мистецтва. Зокрема, натурфілософія Фрідріха Вільгельма Шеллінґа спиралася на ідею єдності світу та його мистецько-художнього осягнення. Відтак історичний міф відіграє важливу роль у генезі багатьох літературних сюжетів, поширенні низки українських міфообразів («Великий Луг-Батько», «Січ-Мати», «Дике Поле» тощо), тем, персонажів, колективних опозицій (козак–лях, козак–москаль) тощо. Міфологічні конструкції або міфорелікти («славне», «героїчне» козацьке минуле) побутують в українських преромантичних[fr] (наприклад, «Історія Русів») і романтичних наративах («Книга буття українського народу», «Кобзар» тощо). Важливими віхами в поширенні й циркуляції міфів у XIX столітті, зокрема в урізноманітненні сюжетів історичних міфів, стали теорії героїв і героїзму Томаса Карлайла та расової нерівності Жозефа Артюра де Гобіно. Самобутня спроба опанувати й пояснити логіку історичного міфу мистецькими засобами в контексті тодішньої цивілізації представлена в музичній драматургії Ріхарда Ваґнера. Наприкінці XIX — на початку XX століття модерністська естетика та філософія у світовій соціогуманітаристиці та культурі спричинилися до застосування історичного міфу як інструменту впливу та формування колективної, масової свідомості. Приміром, до міфотворчості вдавалися репрезентанти неоромантичного історієписання так звані бездержавних чи скривджених європейських націй (чеської, польської та інших), котрі прагнули оновити проекти «винайдення» національно-державницьких традицій й актуалізувати пошуки свого місця в системі європейського модерну. В українській історичній науці неоромантичні тенденції виразно проступають у працях В'ячеслава Липинського (наприклад, у праці «Переяславська легенда»), Степана Томашівського та інших. Водночас побутували проекти й соціальної та політичної міфотворчості. Так, французький теоретик анархо-синдикалізму Жорж Сорель розглядав міф як базисну структуру класової (пролетарської) свідомості, побудовану не на знаннях, а на вірі. У такому сенсі міф постає як психологічний імператив[fr], що інспірує соціальну волю, приміром, як об'єднавча сила (волюнтаризм), що задає й організовує вектор руху натовпу тощо.[2]