Василько – головний герой твору, від імені якого йде оповідання. «… мені було років шість або сім, як це діялось»; «Оце було втечу з хати на вигін до хлопців, бігаємо навперейми, наввипередки, граємо в довгої лози, загнуздаємось та граємо в коней»; «Прийду було додому й сестрі принесу пучок ожини»; «… було байдуже, чи плаче там пташка, чи ні. Було заберу яєчка з гнізда та й принесу додому сестрі»; «Але як його в світі всидіть вдома, коли для мене був двір тісний»; «… все бере нудьга без хлопців. Тягне мене та й тягне на вигін до компанії»; «Мені було дуже ніяково. Я почував, що вчинив якусь провину, наробив клопоту мамі й татові»; «…усяке лихо забувається на світі».
Другорядні герої:
Молодша сестричка Василька. «… менша сестра, але така вередлива та плаксива, що й гулять і бавиться з нею було не можна»; «Була вона якась утла на здоров'я і завжди кисла, як кислиця. І через неї мені часто доводилось од матері»
Мати та батько Василька. «…то вона (сестричка) зараз біжить до матері жаліться: а мати мені зараз тиць кислицю в зуби: було добре намне чуба або наскубе вуха»; «… цілу ніч ні на волос не спала й очей не стуляла через оцього вітрогона»; «Пополаяв мене батько за сніданням, попосміявсь з мене та й заборонив мені купаться в річці з пастушками й гулять на вигоні».
Хлопці-пастушки, баба Ганна, молодиці та інші селяни.
Василькові – сину економа, було десь шість або сім років. Він нудився сам сидіти вдома або гуляти у дворі. Вдача у меншої сестрички була вередлива та плаксива, то й бавитися з нею хлопцю не хотілося. Бо якщо штовхнеш її ненароком, вона біжить жалітися до мами. А та Васильку добре намне чуба або наскубе вуха.
Хлопчика тягло край села на вигін, де сільські хлопці-пастушки пасли ягнят. От з ними гуляти було весело й цікаво: бігали навперейми, наввипередки, грали в довгу лозу, або в коней. А набридне бігати, йшли купатися на річку, набирати повні пазухи ожини – дарма що сорочка бруднилася, і мама за те лаяла. А то лазили по кущах та в осоці, шукаючи пташині гнізда.
Мама було казала: "Не дери ж ти пташиних гнізд та не бери яєчок, бо пташка буде плакати". А Василю було байдуже, чи плаче там пташка, чи ні. Одного разу він з хлопцями нагледів на березі, де купалися, страшну гадюку – довгу, як батіг. Тварина теж побачила їх і сховалась в осоці.
З того часу хлопці боялись лазить в осоці, а Василько почав гадюкою лякати сестру. Іншим разом хлопці надибали калюжу під березою та й повимазувалися чорною гряззю, бо то було дуже весело. Потім побігли купатися й стрибати у воду з борту човна, що стояв припнутий до берега.
Васильку хотілося почваниться перед хлопцями сміливістю, то він пірнув у річку з самісінького носа човна, думаючи, що там теж не дуже глибоко, десь по шию. Але там було глибоко, і хлопчик ледь не втопився, бо плавати ще не вмів.
На його щастя, якась молодиця прийшла до річки прати. Кинулась вона в воду, вхопила Василька за чуб та й винесла на берег. А потім стріла маму хлопця і розказала їй про пригоду. Мама дала сину доброї прочуханки й заборонила зовсім виходить з двору та гуляти на вигоні. Але Васильку вдома не сиділося, двір був йому тісний.
Ото раз надвечір він крадькома скочив через тин і побіг на вигін, сподіваючись знайти там хлопців-пастушків. Дітей не знайшов, зате побачив чубату посмітюху (чубатого жайворонка) і спробував спіймати її.
Гнався за нею аж до моста через невеличку річечку. Там задумав загатити з камінчиків гребельку, щоб потім змайструвати і поставити млинок. Ото хлопці здивуються! Глянув під міст, а там так чудно, якось неначе в хаті: і дві стіні по боках, і стеля зверху, і неначе двоє здоровецьких дверей – одні проти других.
Пішов хлопчик під міст, ліг на м'якій травиці та й задивився на потічок, як він булькотить, переливаючи воду з камінчиків на камінчики, незчувся, як заснув. Прокинувся рано-вранці, думаючи, що лежить вдома на ліжку. Дуже здивувався, що вікна стали такими великими, стеля – чорна, а зовсім поряд щось дзюрчить… Подумав: «Де ж це в хаті взялась річечка, та ще й неначе тече через кімнату близько од мого ліжка».
Раптом застукали кінські копита, загуркотів віз, а дошки стелі почали дріботіти. Василько перелякався, що хтось по горищу кіньми їздить і стеля може завалитися. Схопився на ноги й отямився, що він не в хаті, а під мостом.
Вибіг звідтіль на шлях. А там якийсь чоловік возом їде. Побачив Василька, подумав, що то чорт вискочив, та як дремене назад! Аж курява за ним піднялась. Пішов Василько шляхом, плаче, не відразу й здогадався, що йде не до села, а від села. Побачив стежку у житі, що вела до далеких хат – звернув на неї. А назустріч йде молодиця. Вона теж дуже перелякалася і побігла у село, коли побачила хлопця.
Answers & Comments
Verified answer
Ответ:
Василько – головний герой твору, від імені якого йде оповідання. «… мені було років шість або сім, як це діялось»; «Оце було втечу з хати на вигін до хлопців, бігаємо навперейми, наввипередки, граємо в довгої лози, загнуздаємось та граємо в коней»; «Прийду було додому й сестрі принесу пучок ожини»; «… було байдуже, чи плаче там пташка, чи ні. Було заберу яєчка з гнізда та й принесу додому сестрі»; «Але як його в світі всидіть вдома, коли для мене був двір тісний»; «… все бере нудьга без хлопців. Тягне мене та й тягне на вигін до компанії»; «Мені було дуже ніяково. Я почував, що вчинив якусь провину, наробив клопоту мамі й татові»; «…усяке лихо забувається на світі».
Другорядні герої:
Молодша сестричка Василька. «… менша сестра, але така вередлива та плаксива, що й гулять і бавиться з нею було не можна»; «Була вона якась утла на здоров'я і завжди кисла, як кислиця. І через неї мені часто доводилось од матері»
Мати та батько Василька. «…то вона (сестричка) зараз біжить до матері жаліться: а мати мені зараз тиць кислицю в зуби: було добре намне чуба або наскубе вуха»; «… цілу ніч ні на волос не спала й очей не стуляла через оцього вітрогона»; «Пополаяв мене батько за сніданням, попосміявсь з мене та й заборонив мені купаться в річці з пастушками й гулять на вигоні».
Хлопці-пастушки, баба Ганна, молодиці та інші селяни.
Василькові – сину економа, було десь шість або сім років. Він нудився сам сидіти вдома або гуляти у дворі. Вдача у меншої сестрички була вередлива та плаксива, то й бавитися з нею хлопцю не хотілося. Бо якщо штовхнеш її ненароком, вона біжить жалітися до мами. А та Васильку добре намне чуба або наскубе вуха.
Хлопчика тягло край села на вигін, де сільські хлопці-пастушки пасли ягнят. От з ними гуляти було весело й цікаво: бігали навперейми, наввипередки, грали в довгу лозу, або в коней. А набридне бігати, йшли купатися на річку, набирати повні пазухи ожини – дарма що сорочка бруднилася, і мама за те лаяла. А то лазили по кущах та в осоці, шукаючи пташині гнізда.
Мама було казала: "Не дери ж ти пташиних гнізд та не бери яєчок, бо пташка буде плакати". А Василю було байдуже, чи плаче там пташка, чи ні. Одного разу він з хлопцями нагледів на березі, де купалися, страшну гадюку – довгу, як батіг. Тварина теж побачила їх і сховалась в осоці.
З того часу хлопці боялись лазить в осоці, а Василько почав гадюкою лякати сестру. Іншим разом хлопці надибали калюжу під березою та й повимазувалися чорною гряззю, бо то було дуже весело. Потім побігли купатися й стрибати у воду з борту човна, що стояв припнутий до берега.
Васильку хотілося почваниться перед хлопцями сміливістю, то він пірнув у річку з самісінького носа човна, думаючи, що там теж не дуже глибоко, десь по шию. Але там було глибоко, і хлопчик ледь не втопився, бо плавати ще не вмів.
На його щастя, якась молодиця прийшла до річки прати. Кинулась вона в воду, вхопила Василька за чуб та й винесла на берег. А потім стріла маму хлопця і розказала їй про пригоду. Мама дала сину доброї прочуханки й заборонила зовсім виходить з двору та гуляти на вигоні. Але Васильку вдома не сиділося, двір був йому тісний.
Ото раз надвечір він крадькома скочив через тин і побіг на вигін, сподіваючись знайти там хлопців-пастушків. Дітей не знайшов, зате побачив чубату посмітюху (чубатого жайворонка) і спробував спіймати її.
Гнався за нею аж до моста через невеличку річечку. Там задумав загатити з камінчиків гребельку, щоб потім змайструвати і поставити млинок. Ото хлопці здивуються! Глянув під міст, а там так чудно, якось неначе в хаті: і дві стіні по боках, і стеля зверху, і неначе двоє здоровецьких дверей – одні проти других.
Пішов хлопчик під міст, ліг на м'якій травиці та й задивився на потічок, як він булькотить, переливаючи воду з камінчиків на камінчики, незчувся, як заснув. Прокинувся рано-вранці, думаючи, що лежить вдома на ліжку. Дуже здивувався, що вікна стали такими великими, стеля – чорна, а зовсім поряд щось дзюрчить… Подумав: «Де ж це в хаті взялась річечка, та ще й неначе тече через кімнату близько од мого ліжка».
Раптом застукали кінські копита, загуркотів віз, а дошки стелі почали дріботіти. Василько перелякався, що хтось по горищу кіньми їздить і стеля може завалитися. Схопився на ноги й отямився, що він не в хаті, а під мостом.
Вибіг звідтіль на шлях. А там якийсь чоловік возом їде. Побачив Василька, подумав, що то чорт вискочив, та як дремене назад! Аж курява за ним піднялась. Пішов Василько шляхом, плаче, не відразу й здогадався, що йде не до села, а від села. Побачив стежку у житі, що вела до далеких хат – звернув на неї. А назустріч йде молодиця. Вона теж дуже перелякалася і побігла у село, коли побачила хлопця.