ісламськамонархічна держава турецької династії Османів. Існувала у 1299–1922 роках. Заснована султаном Османом І на території півострова Мала Азія. У ранньому новому часі була наддержавою в Європі та Середземномор'ї. Знищила Візантійську імперію, захопивши її столицю Константинополь, перейменований на Стамбул (1453). У часи найбільшого розквіту в XVI — XVII століттях займала Анатолію, Близький Схід, Північну Африку, Балканський півострів і прилеглі до нього з півночі землі Європи. Мала численних васалів — Волощину, Молдову, Трансильванію, республіку Рагуза, Кримське ханство, Мекку, Імеретінське царствота інших. Очолювали її султани, що також носили титули падишаха, халіфа й імператора Риму. Керувалась централізованим урядом (порта) та багатонаціональною бюрократією на місцях. Столиця була у містах Сегют (1299—1326), Бурса (1326—1365), Едірне (1365—1453) й Стамбул (1453—1922). Панівною релігією був суннітський іслам, представників інших релігій обкладали податком. Основною мовою панівної верстви була османська турецька. Серед багатонаціонального населення найчисленнішими етносами були турки, греки, вірмени і араби. У XVI—XVII століттях мала одну з найкращих армій світу, каркас якої становили артилерія та яничарська піхота. Вела перманентні війни із Персією, Священною Римською Імперією, Угорським королівством, Венеційською республікою, Папською державою, Мальтійським орденом, Польщею та Російською імперією. На вершині своєї могутності, під час правління Сулеймана I Пишного (1520—1555), простягалась від Віднядо Перської затоки, від Криму до Марокко. Вступила в епоху занепаду після поразки у Великій турецькій війні (1683—1699). Сильно ослабла внаслідок корупції чиновництва, яничарських бунтів, поразок у російсько-османських війнах XVIII — XIX століть та націоналістичної політики молодотурків. Розпалася після Першої світової війни 1914—1918 років. 1922 року було скасовано монархію, а 1924 року — халіфат. Розпад держави закріпив Лозаннський договір 1923 року, внаслідок якого постала Турецька республіка, наступниця імперії. Колишні володіння Османів стали незалежними державами або володіннями Великої Британії, Франції та Росії.
Імперія Османської династії пережила свій розквіт за правління наступників Сулеймана І. Приведу основні причини:
Невдачі у зовнішній політиці: Після Сулеймана І, імперія зазнала поразок у війнах з Російською імперією та Віденською коаліцією, що призвело до втрати значної території та престижу в очах світової громадськості.
Втрата грошей та наростання бюрократії: Після смерті Сулеймана І, імперія втратила значні гроші на війни, але також було нарощено бюрократію, що призвело до високих податків та корупції, які були великою тягою для населення.
Внутрішній розкол: Після Сулеймана І, почались боротьба за владу між наступниками, що призвело до внутрішнього розколу в імперії. Це зумовило слабкість та неспроможність влади забезпечувати стабільність та безпеку в імперії.
Старіння та неповноцінне навчання влади: Наступники Сулеймана І були менш компетентними та не досить підготовленими для управління імперією. Більшість з них були старшими людьми, які не могли відповідати викликам нового часу.
Отже, ці чинники сприяли послабленню імперії після Сулеймана І та призвели до її поступового падіння та розпаду в наступні століття.
Answers & Comments
Відповідь:
Пояснення:
ісламськамонархічна держава турецької династії Османів. Існувала у 1299–1922 роках. Заснована султаном Османом І на території півострова Мала Азія. У ранньому новому часі була наддержавою в Європі та Середземномор'ї. Знищила Візантійську імперію, захопивши її столицю Константинополь, перейменований на Стамбул (1453). У часи найбільшого розквіту в XVI — XVII століттях займала Анатолію, Близький Схід, Північну Африку, Балканський півострів і прилеглі до нього з півночі землі Європи. Мала численних васалів — Волощину, Молдову, Трансильванію, республіку Рагуза, Кримське ханство, Мекку, Імеретінське царствота інших. Очолювали її султани, що також носили титули падишаха, халіфа й імператора Риму. Керувалась централізованим урядом (порта) та багатонаціональною бюрократією на місцях. Столиця була у містах Сегют (1299—1326), Бурса (1326—1365), Едірне (1365—1453) й Стамбул (1453—1922). Панівною релігією був суннітський іслам, представників інших релігій обкладали податком. Основною мовою панівної верстви була османська турецька. Серед багатонаціонального населення найчисленнішими етносами були турки, греки, вірмени і араби. У XVI—XVII століттях мала одну з найкращих армій світу, каркас якої становили артилерія та яничарська піхота. Вела перманентні війни із Персією, Священною Римською Імперією, Угорським королівством, Венеційською республікою, Папською державою, Мальтійським орденом, Польщею та Російською імперією. На вершині своєї могутності, під час правління Сулеймана I Пишного (1520—1555), простягалась від Віднядо Перської затоки, від Криму до Марокко. Вступила в епоху занепаду після поразки у Великій турецькій війні (1683—1699). Сильно ослабла внаслідок корупції чиновництва, яничарських бунтів, поразок у російсько-османських війнах XVIII — XIX століть та націоналістичної політики молодотурків. Розпалася після Першої світової війни 1914—1918 років. 1922 року було скасовано монархію, а 1924 року — халіфат. Розпад держави закріпив Лозаннський договір 1923 року, внаслідок якого постала Турецька республіка, наступниця імперії. Колишні володіння Османів стали незалежними державами або володіннями Великої Британії, Франції та Росії.
Verified answer
(Будь-ласочка дай корону)
Ответ:
Імперія Османської династії пережила свій розквіт за правління наступників Сулеймана І. Приведу основні причини:
Невдачі у зовнішній політиці: Після Сулеймана І, імперія зазнала поразок у війнах з Російською імперією та Віденською коаліцією, що призвело до втрати значної території та престижу в очах світової громадськості.
Втрата грошей та наростання бюрократії: Після смерті Сулеймана І, імперія втратила значні гроші на війни, але також було нарощено бюрократію, що призвело до високих податків та корупції, які були великою тягою для населення.
Внутрішній розкол: Після Сулеймана І, почались боротьба за владу між наступниками, що призвело до внутрішнього розколу в імперії. Це зумовило слабкість та неспроможність влади забезпечувати стабільність та безпеку в імперії.
Старіння та неповноцінне навчання влади: Наступники Сулеймана І були менш компетентними та не досить підготовленими для управління імперією. Більшість з них були старшими людьми, які не могли відповідати викликам нового часу.
Отже, ці чинники сприяли послабленню імперії після Сулеймана І та призвели до її поступового падіння та розпаду в наступні століття.