1. Тичина залишається одним із найбільших поетів ХХ ст., найвизначнішим новатором - модерністом 20-х років. Його перша поетична збірка мала такий самий суспільний резонанс, як у свій час "Кобзар" Шевченка чи "З вершин і низин" Франка. Павло Тичина - найпомітніша постать в українській та світовій поезії ХХ ст. Він збагнув мистецтво слова новими художніми відкриттями, життєствердною концепцією буття як діяння. Спираючись на націоналістичну традицію, зокрема філософію Г. Сковороди та поезії бароко, митець синтезував народнопісенні, класичні й наймодерніші художні засоби, витворивши неповторну картину світу, сповнену життєлюбства. Багатий образний світ, гуманістичні ідеали, розмаїтний жанровий репертуар поезій, витончене віршування забезпечили П. Тичині світову славу першорядного поета.
4. У 1920-х роках М. Рильський належав до мистецького угрупування «неокласиків». Протягом десятиріччя вийшло десять книжок поезій, серед яких «Синя далечінь» (1922), «Поеми» (1925), «Крізь бурю і сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Гомін і відгомін» (1926), «Де сходяться дороги» (1929) та декілька книжок поетичних перекладів.
Як і решта неокласиків, Рильський безпосередньо своєю творчістю не реагував на політичні поезії й протягом 1920-х років цілковито ізолювався від радянської дійсності, лише подеколи в одвертій формі чи у вигляді іронічних відгуків виявляв обурення проти ідейно-політичної та літературної атмосфери, що панувала тоді. Така поведінка поета викликала гострі напади офіційної кри-. тики, що врешті закінчилася арештом НКВС у 1931 р., після чого він майже рік просидів у Лук'янівській тюрмі. Після ув'язнення Остап Вишня забрав його до себе в Харків на кілька днів у гості. Його товариші-неокласики М. Драй- Хмара, П. Филипович, М. Зеров були репресовані й загинули в концтаборах.
3. Людське життя для історії — це тільки мить. А для людини — піт праці і кров боротьби, це радощі й страждання. Про них наяд чи напишуть майбутні історики. Можливо, узагальнять словами «війна», «робітничий рух». Для ліричного ж героя поезії — це живий біль, жива рана, і не треба її ятрити порожніми фразами. Мабуть, тільки письменникові під силу передати людські почування, історію «підтнятої» людської душі.
Митець прагне гуманізму, зверненого до кожної людини, яка опинилася у вирі терору й репресій і була безсилою захистити свою честь, гідність, життя. Поет-філософ Плужник розкриває протиріччя між справжнім сенсом людського життя та його нікчемними зовнішніми виявами. Це, зокрема, спостерігаємо у творі «Для вас, історики майбутні…» На відстані все здається більш простим, зрозумілим. Тому легко буде майбутнім історикам писати «рядки холодних слів» про часи громадянської війни. Але для тих, хто скроплював землю своєю кров’ю, віддавав душу боротьбі, — це було життя, сповнене жаху й болю. Автор хоче, щоб нащадки, які будуть жити «серед родючих вільних нив», не забували цього. Показовим є те, що адресатами болючих рядків названо лиш «істориків майбутніх», а не сучасного авторові читача, і це зрозуміло, бо ці болі-страждання для Євгена Плужника, як доречно писав про це В. Держдвін, — єдина дійсна життєва реалія, а все інше — лише «слів цвіла полова».
Збірка "Дні", 1926 (Вірш “Для вас, історики майбутні…” Євгена Плужника)
Answers & Comments
Відповідь:
Пояснення:
1. Тичина залишається одним із найбільших поетів ХХ ст., найвизначнішим новатором - модерністом 20-х років. Його перша поетична збірка мала такий самий суспільний резонанс, як у свій час "Кобзар" Шевченка чи "З вершин і низин" Франка. Павло Тичина - найпомітніша постать в українській та світовій поезії ХХ ст. Він збагнув мистецтво слова новими художніми відкриттями, життєствердною концепцією буття як діяння. Спираючись на націоналістичну традицію, зокрема філософію Г. Сковороди та поезії бароко, митець синтезував народнопісенні, класичні й наймодерніші художні засоби, витворивши неповторну картину світу, сповнену життєлюбства. Багатий образний світ, гуманістичні ідеали, розмаїтний жанровий репертуар поезій, витончене віршування забезпечили П. Тичині світову славу першорядного поета.
4. У 1920-х роках М. Рильський належав до мистецького угрупування «неокласиків». Протягом десятиріччя вийшло десять книжок поезій, серед яких «Синя далечінь» (1922), «Поеми» (1925), «Крізь бурю і сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Гомін і відгомін» (1926), «Де сходяться дороги» (1929) та декілька книжок поетичних перекладів.
Як і решта неокласиків, Рильський безпосередньо своєю творчістю не реагував на політичні поезії й протягом 1920-х років цілковито ізолювався від радянської дійсності, лише подеколи в одвертій формі чи у вигляді іронічних відгуків виявляв обурення проти ідейно-політичної та літературної атмосфери, що панувала тоді. Така поведінка поета викликала гострі напади офіційної кри-. тики, що врешті закінчилася арештом НКВС у 1931 р., після чого він майже рік просидів у Лук'янівській тюрмі. Після ув'язнення Остап Вишня забрав його до себе в Харків на кілька днів у гості. Його товариші-неокласики М. Драй- Хмара, П. Филипович, М. Зеров були репресовані й загинули в концтаборах.
3. Людське життя для історії — це тільки мить. А для людини — піт праці і кров боротьби, це радощі й страждання. Про них наяд чи напишуть майбутні історики. Можливо, узагальнять словами «війна», «робітничий рух». Для ліричного ж героя поезії — це живий біль, жива рана, і не треба її ятрити порожніми фразами. Мабуть, тільки письменникові під силу передати людські почування, історію «підтнятої» людської душі.
Митець прагне гуманізму, зверненого до кожної людини, яка опинилася у вирі терору й репресій і була безсилою захистити свою честь, гідність, життя. Поет-філософ Плужник розкриває протиріччя між справжнім сенсом людського життя та його нікчемними зовнішніми виявами. Це, зокрема, спостерігаємо у творі «Для вас, історики майбутні…» На відстані все здається більш простим, зрозумілим. Тому легко буде майбутнім історикам писати «рядки холодних слів» про часи громадянської війни. Але для тих, хто скроплював землю своєю кров’ю, віддавав душу боротьбі, — це було життя, сповнене жаху й болю. Автор хоче, щоб нащадки, які будуть жити «серед родючих вільних нив», не забували цього. Показовим є те, що адресатами болючих рядків названо лиш «істориків майбутніх», а не сучасного авторові читача, і це зрозуміло, бо ці болі-страждання для Євгена Плужника, як доречно писав про це В. Держдвін, — єдина дійсна життєва реалія, а все інше — лише «слів цвіла полова».
Збірка "Дні", 1926 (Вірш “Для вас, історики майбутні…” Євгена Плужника)