Респу́бліка — історична епоха Стародавнього Риму, що відрізнялася аристократично-олігархічною формою правління, в якій вища влада головним чином зосереджувалася у сенаті та в руках консулів. Іноді умовно підрозділяється на Ранню і Пізню. Латинський вираз res publica означає загальна справа.

Спосіб республіканського правління встановився в Римі після повалення Римської монархії та вигнання правителя Тарквінія Гордого (510/509). Функції монаршої влади були розділені між двома посадовими особами, що обиралися щорічно, які спочатку називалися преторами, а потім консулами. Внутрішня історія ранньої Римської республіки була історією боротьби перш за все між патріціями і плебеями. У Римі за часів царів існував фонд неподілених земель, так зване ager publicus — «суспільне поле». Він збільшувався за рахунок завойованих територій. Патриції, будучи, як правило, військовими вождями, прагнули за рахунок суспільного поля примножити свої особисті володіння. Плебеї ж були позбавлені доступу до цих земель і політично безправні. Тому їхня боротьба за землю перепліталася з вимогами політичних прав. В результаті тривалої боротьби плебеї досягли ряду успіхів: установи посади народного трибуна (494) для захисту інтересів плебеїв, допуску до консулата (367), відміни боргового рабства (326 - Закон Петелія) і ін.

Якнайдавніший обсяг римської території був дуже незначний: жерці «польового братерства» (fratres arvales), що існувало ще в епоху імператорів, щорічно здійснювали в святкування амбарвалій урочистий обхід римського поля, і цей обхід збігався, очевидно, з якнайдавнішою межею Р. території; вона мала в довжину 5 римських миль (1000 кроків) на правому березі Тибру або на заході, 6 миль на лівому березі річки, 5 миль на півдні, у напрямку до Альба-Лонги, і лише 2 милі на півночі. Після поглинання Римом кількох приміських общин і завоювання — ще в царську епоху — міст Габій і Фідене, римська територія (ager Romanus) обіймала собою близько 870 км². На півдні римляни спиралися на одноплемінну ним і союзну федерацію латинських міст; на півночі мали проти себе могутні етруські міста під владою царів, що складали слабку федерацію; на сході ворогували із спорідненими гірськими племенами сабінян, вольськів і еквів, що робили набіги на родючу римську «Кампанью». У дрібних сутичках з сусідами пройшла для Риму перша половина епохи в 240 років, передуюча повному завоюванню Італії Римом. 5 століття до н.е. пройшло під знаком боротьби з етруським містом Вейї: перша та друга війни з ним призвели до послаблення, а третя - до повного завоювання римлянами Вейїв (396 до Р. Хр.) та ліквідації незалежності міста. На початку 4 ст. Рим піддався короткочасному, але спустошливому нашестю галлів (390) на чолі із Бренном і спаленням Рима, але місто скоро відродилося, і протягом трохи більш як століття змогло підпорядкувати собі всю Італію в тодішньому сенсі, тобто за винятком долини По і приальпійських областей, що вважалися Галією.