Побіля обрію дотлювало сонце, ледве проглядаючи крізь запону туману та млі, що налягали на землю без чітких обрисів, наче гущавина. ...десь там, за цими похмурими горбами простяглося Велике Ведмеже озеро; Полярне коло застережно накреслило свій кордон по канадській Безплідній Землі. Потік, серед якого він стоїть, — це приплив річки Копермайн, що тече на північ і впадає в Льодовитий океан біля затоки Коронації.

З усіх боків, аж до обрію, одноманітна пустеля, холми всі пологі й низькі. Ані деревця, ані кущі, ні травинки — нічого, крім безкрайньої страшної пустки...

В озерці впадає струмок, вода в ньому некаламутна. Струмок поріс рогозом, але на берегах немає жодної деревини...

Ніде ні деревця, ні кущі — саме тільки сіре море моху, серед якого розкидані сірі скелі, сірі озерця та сірі ручеята. Небо теж було сіре. А на небі ні сонця, ні навіть проблиску сонця.

Сонця не було. Земля та небо стали ще сіріші, аж темніші. Віявши холодний вітер, перший сніг побілив вершки горбів.