Кінь Шептало — гордий кінь. Раніше він брав участь у перегонах і перемагав. Тепер же в нього було інше життя, яке він вважав принизливим для себе. Бо він був здатен на щось зовсім інше.

Серед усіх робіт він найбільше недолюблював крутити привід і їздити до міста, хоч інші коні вважали це найлегшим. Цілісінький день, до темряви, ходити по колу, топтати власні сліди — в цім було щось принизливе.

Йому було соромно возити бідони та корзини:

´´А ще принизливіше котити заставленого корзинами та бідонами воза серединою ранкової міської вулиці — колеса торохкотять по бруківці, торохкотять бідони, хитаються корзини, кудкудакають кури, ґелґочуть гуси. Навколо ж стільки святково вбраного народу, стільки коней із сусідніх сіл, і всі бачать сором його, білого коня. ´´

Такому коневі бути в упражі, було нестерпним, бо він був вільним конем:

´´Коли вже бути відвертим до кінця, то він соромився упряжі, соромився становища робочої худобини, яку вільно запрягати, поганяти, стьобати батогом ....´´

Він постійно переживав, його мучили думки про те, що він не вільний, що йому потрібно підкорятися, але подумки він завжди залишався вільним:

´´Супроти вітру довго не пробіжиш, і розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись у душі вільним, аніж бути скореним насправжки.´´

Аби не показувати свою непокірність, Шептало намагався працювати з усіх сил, тільки щоб його не били, бо це принизливо:

´´Перші роки упряжного життя він побоювавсь, аби люди не розгадали, що він тільки прикидається покірним, і рвав голоблі з останніх сил. До того ж краще тягти, не очікуючи на батіг, ніж ковтати принизливе підстьобування.´´

Аби показати всім, що він інший, що з ним не можна так, як з усіма, він поводив себе ,іноді, по—своєму:

´´В тій добровільній напрузі було щось від самостійності, від волі. Але тепер ніхто не сумнівався в його ретельності, і він іноді дозволяв собі стишувати крок, тягтися за червоними китицями конюшини на узбіччі дороги.´´

Зрештою, кінь привчив усіх, що він самостійний, що він сам по собі:

´´Скільки потрібно було днів тихої, непомітної боротьби, поки Степан змирився, що Шептало йде на водопій трохи збоку, трохи позаду, ніби він зовсім не бригадний, а сам по собі!´´

Поступово він домігся того, що до нього відносились по —іншому, всі звикли, що він не такий, як усі:

´´Ні, він не бунтував, не ліз під батіг, а тільки відставав щодня на півголови, на півкроку і озирався на конюха, вкладаючи в той погляд увесь розум білого коня: мовляв, ти ж знаєш, я не підведу, я інакший, ніж вони, нас з тобою таких тільки двоє...´´

Коли він вирвався, попав під дощ, то відчув , що він справжній білий кінь, як його предки:

´´Цієї хвилини він був справжнім білим конем, відважним та одчайдушним, як його далекі предки.´´

Він повернувся назад, бо йому не було куди іти, хоч Степан і був не найкращим господарем, але були і хороші моменти, він звик до нього. Він не хотів, щоб його бачили білим красенем, і вимазався в грязюку навмисне:

´´Головне, щоб він, Шептало, знав про свою білизну, а про чуже око краще лишитися колишнім.

Шептало ступив кілька кроків, гепнувсь у грязюку і покотився по дорожній хлюпавці. Коли звівся на ноги, вже не був білим конем; до ранку земля підсохне, обсиплеться, і він стане таким же сірим, яким був досі.´´