Якось до мене потрапили вірші грузинського поета В. Гапріндашвілі. Читаючи їх, я звернула увагу, на вірші, присвячені Тарасу Шевченку, і запам’ятала одну строфу: Не вмре повік твоє святе ім’я! Йому, як сонцю, вічно пломеніти! І буде пісня зроджена твоя, Мов океан розбурханий, гриміти.

Так, стільки буде жити людина на землі, скільки будуть пам’ятати ім’я Великого Кобзаря. А ввійшов у літературу Т. Шевченко зі своїм славнозвісним “Кобзарем”. Не тільки багатством тем і жанрів славиться ця книга, а й тим, що поет влучив своїм поетичним

словом у серце своєї епохи; його творчість стала історичним етапом у житті народу, великим поштовхом уперед.

Шевченків “Кобзар” є синонімом сумління свого часу, бо сам автор зібрав сюди кожну сльозинку, найменший стогін кріпака.

Яка важка доля судилася Тарасу! Виходець з багатодітної кріпацької сім’ї, він став людиною з великої літери-незважаючи ні на що: принизливе ставлення до нього і його родини, наклепи (вже пізніше) П. Куліша, недовірливе ставлення, арешт, перебування у казематі і на засланні тощо. Здавалось би, такі тортури мали зламати його. Та цього не сталося, бо Шевченко метою свого

життя поставив возвеличення людини:

…Возвеличу я Отих малих рабів німих. І на сторожі коло їх Поставлю слово. І прагнув до цієї мети, долаючи всі перешкоди, вірив що їж… на оновленій землі ” Врага не буде, супостата. А буде син, і буде мати, І будуть люди на землі.

Т. Шевченко, як я вже говорила, був сином кріпака, мужика, а став “володарем у царстві духа”, велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком, і в той же час професором і книжним ученим. Франко у своїй статті “Присвята” досить виразно розкрив образ фундатора нової української літератури.

Він писав: “Десять літ томився Шевченко під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій*.

Доля справді переслідувала Тараса Григоровича, та “вона не зуміла перетворити золота його душі у ржу, ані його любові до людей у ненависть і погорду”. У вірші “Мені однаково” поет зізнається в тому, що нікому не дозволено з серця людини вирвати її Батьківщину:

… Та неоднаково мені, як Україну злії люди присплять, лукаві…

Особливий фізичний тягар впав на Шевченка, коли він перебував у Новонотровській фортеці. Йому ненависний був дух солдафонства, що чавунною печаттю лягав на живу душу. Проте ні муштра, ні вонюча казарма, ні товариство илпівдиких солдат, навіть хвороба не приводили Шевченка до розпачу.

Все це кін міг знести, бо був міцний і тілом, і душею. А от заборона писати і малювати – це вже занадто. Це була заборона бути самим собою. Царат цілив у саме Оврце поета, бо добре знав, що поет мусить говорити з народом.

Бачити, мислити, почувати – і нікому про це не сказати – це гірше тюрми, від цього душа (Піймається полум’ям і вибухає вулканом думки і прагнення. Вибухає і згоряє в цьому полум’ї. І вже ніяка сила не втримає її від творіння.

Ответ:Караюсь, мучусь, але не каюсь — життєве кредо Тараса Шевченка, поета, людини, революціонера-демократа  

"Караюсь, мучусь, але не каюсь" — під цими словами може підписатися кожна мужня людина альтруїстичних переконань, яка здатна на боротьбу і муки в ім'я щастя для всіх.  

І така стійкість, мужність, принциповість не дається людині з народженням. Все це виховується і гартується протягом життя. Яскравим прикладом формування такого життєвого кредо є доля і життя Т. Г. Шевченка.  

Жорстоко знущалася над ним мачуха, але малий Тарас не став покірною овечкою. Садизм дяка-вчителя не відбив у нього охоти до навчання:  

У того ж таки дяка  

гарненько вкраду п'ятака...  

...Куплю паперу аркуш, і зроблю  

маленьку книжечку; листками  

та візерунками з квітками  

кругом листочки обведу  

Інший дяк, хіромант, глянувши на ліву долоню хлопця, заявив, що художника з нього ніколи не буде. Гірко було Тарасові це чути, але не відступився — шукав іншого вчителя. Тяжко карався (і стусанів за-знав, і різок) козачок пана Енгельгардта за те, що змальовував картини, які висіли у панських покоях. Але знову ж таки не каявся. Потім потрапив Тарас у науку до Ширяєва. І тут — виснажлива робота, брутальність господаря. Не кається молодий художник — білими ночами змальовує статуї у Літньому саду.  

І в особистому житті не щастило юнакові: загинула, занапащена паном-офіцером, його подруга дитячих років, його перша любов Оксаночка, відібрали у нього іншу дівчину, до якої відчув тепло в душі, покоївку гликеру. Але і тут не каявся.