«Дід Андрій вважав своїм обов’язком привчити Павлуся до лицарського ремесла. Вчив його їздити на коні, кидати списом та арканом, стріляти з рушниці та з лука й орудувати шаблею. Часом оповідав йому про Запорожжя, про козаків, їхні звичаї та про всі походи й пригоди із свого життя». • «Павлусь мріяв про те, коли й він підросте, стане славним козаком». • «Здається, не було нічого такого, чого б Павлусь для Гані не зробив». • «Павлусь підніс вгору свого супротивника та, як лише цей відстав від землі, розмахнув ним і кинув на землю». • «Павлусь дивився на те все наляканими очима. Йому здавалось, що це якийсь страшний сон, з якого не можна прокинутися». • «Його огорнув страх. У його уяві татарва була такою, що її ніхто не переможе. Дідусь розказував йому, як козаки били татар, та ось він бачив, як татарви нічого не стримало, і дідусь, і багато інших дужих козаків полягли». • Непорадний: «Козакові соромно плакати, ось що. Виростеш — козаком станеш, тоді й засоромишся». • «Він теж козацька дитина і не гірший від інших. Як гинути, то гинути. Він піде сміливо на смерть з козацькою піснею на устах… Та він ще вилає всіх татар і їхнього Магомета». • «Я знаю, що в татар менше карають, коли бранець сам вернеться з доброї волі». • «Цю щасливу нагоду хотів він використати на те, щоб відшукати і визволити сестру. Він склав собі цілий план, як це зробити. Знав добре, що Мустафа-ага, певно, живий у полковника і що його знайдуть, як лише покаже їм дорогу. За це відкриття можна надіятися великої винагороди, а навіть свободи, а тоді вернеться разом із сестрою на Україну. Він і не думав про те, щоб без сестри вертатися, й вірив, що йому Бог поможе сестру відшукати». • «Боже наш! Я бачу твою руку в цім усім. Я, бідний невільник, пустився навмання, бачачи в цьому моє спасіння. Ти вдержав мене і завернув, та це мені вийшло на добре. Мали мене нагайками вбити, та твоя могутня рука спасла мене. Чи гадав я, куди мене твоє святе провидіння заведе? Боже, Боже! Не покидай мене, вислухай мою молитву, допоможи мені! На тебе моя надія!» • «Тепер жилось йому дуже добре. Йому подарували волю, зробили те, чого забажав. Виходив, коли хотів, у місто, знайомився з ровесниками з багатих татарських родин, їздив на коні, стріляв з лук та рушниці. Був веселий, і за це його всі полюбили». • Девлет-гірей: «Славна й лицарська кров пливе в цьому хлопцеві! Коли б його Аллах просвітив та до нашої правовірної віри привернув, придбав би собі іслам славного лицаря і оборонця». «Справді лицарський народ ті козаки». • «Яке мені діло до нього! Добре, що живе, тепер хай і зараз здохне за ту кривду, яку нам заподіяв. Чорт їх бери усіх татар. Маму вбили, дідуся… нас замучили… Заждіть, чортові сини! Вернусь я ще сюди, може, і не раз, та не на посторонку, як невільник, а з козацтвом, як лицар! Заждіть, я ще вашого дідьчого хана за бороду скубну, не те що…» • «Коли б татарин не хотів пустити їх на волю, тоді Павлусь уб’є сестру, татарина проколе ножем. Хай тоді повісять або кіньми розірвуть… все одно». • «…Вся та погань татарська. Чого вони нас зачіпають, мордують? Хіба ж ми їм заважаємо? Ні, ні, ми стрінемось ще!» • «Нічого не бажаємо, лиш волі. Пусти нас… Нам тут добре, та за Україною нам сумно. Хочемо своїх побачити». • «Ні, майна я не хочу, а лиш ось про що прошу: у Сулемана-ефенді живе невільник Остап Швидкий, українець, земляк мені. Звели його виучити і подаруй мені… Та він мені був рідним батьком, коли я уневолю попав. Він завивав мені рани, коли мене зрізали нагаями». • «У Павлуся потекли сльози з очей