Козак Петро Мамарига летів на своєму коні, а татари обсідали Петра з усіх чотирьох сторін.
Козак Петро Мамарига побачив перед собою степове озеро.
— Гиворе! — сказав Петро своєму коню. — Удвох нам не втекти. Тікай сам... А я заховаюсь в озері.
Петро вирізав шаблею очеретину і поплив.
Гивор додивився, як Петро Мамарига сховається під водою, і тоді вискочив на горб, і кинувся в степ. Та було пізно. Татари помітили Гивора і закричали:
— Оце його кінь!..
Татари оточили Гивора...
Та кінь козака Петра Мамариги був не з тих коней, що підставляють свою голову: Гивор сам по собі розігнався, і перескочив татар із їхніми кіньми, і вже було б утік, якби не впав передніми копитами у вузький степовий рівчак.
Татари спутали Гивору передні і задні ноги і сказали:Тепер кінь козака Петра Мамариги у наших руках. Зловімо тепер самого козака Петра Мамаригу. Без коня він далеко не втече і не зайде. Озеро! Він тут, він заховався в озері, а ось і його сліди!
Козак Петро Мамарига сидів у воді і дихав через очеретину...
Була осінь, і по краях озеро вже замерзло...
— Ми цього козака Петра Мамаригу вичавимо з болота, як в’юна! — говорили татари і місили озеро вздовж і впоперек аж до того місця, де вода їм була по шию. Далі татари не йшли, бо боялись втопитись.
Петро ж тим часом сидів у воді, і дихав...
— От, — думав собі Петро, — хто б це моїм товаришам козакам та звістку подав... Нема кому і звістки подати, хіба що, може, Гивор доскаче?...
А татари? Татари поморились та позамерзали. Намокло вилізли з озера, розвели вогнище і стали сушитися та обсихати, як наступила ніч, і озеро стало замерзати на очах.
— Оце добре! Як тільки озеро геть усе чисто замерзне — тоді ми спалимо ввесь очерет на ньому, а з ним і ту очеретину, через яку козак Петро Мамарига дихає. Тоді волею-неволею йому доведеться пробивати головою лід і йти в наші руки...
Татари обдивилися зв’язаного Гивора, виставили сторожу і поснули.
Закуняв у воді з очеретиною в роті і Петро Мамарига...
Дивився-дивився Гивор на свої пута, а потім і спробував їх на зуб.
— Тепер буду добиратись до своїх задніх, — сказав собі кінь Петра Мамариги.
Та як Гивор не вигинав шиї — до своїх задніх ніг він дістатись не міг.
— Що робити?
А робити було що. І Гивор це зробив: він став на свої передні і побіг ними у степ. Татарська сторожа вклякла. Попадала і повмирала.
— Повмирали, — сказав їм Гивор...
— Гиворе, це ти чи хто? — спитали козаки.
— Я, — сказав Гивор. — Козак мій Петро Самійлович Мамарига сидить в озері і дихає через очеретину.
— Діло звісне, — сказали козаки. — То що?
— А те, що на озері вже хвиль не стає.
— Тепер чи коли?
— Тепер.
— Тоді по конях, — сказали козаки.
Козак Петро Мамарига сидів з кобзою на траві перед козаками, і срібна чарочка була біля його коліна, і скільки на мене не дивися, все одно не вгадаєш, — Гивор стояв за козаком Петром Мамаригою і дивився через його плече.
Answers & Comments
Объяснение:
Козак Петро Мамарига летів на своєму коні, а татари обсідали Петра з усіх чотирьох сторін.
Козак Петро Мамарига побачив перед собою степове озеро.
— Гиворе! — сказав Петро своєму коню. — Удвох нам не втекти. Тікай сам... А я заховаюсь в озері.
Петро вирізав шаблею очеретину і поплив.
Гивор додивився, як Петро Мамарига сховається під водою, і тоді вискочив на горб, і кинувся в степ. Та було пізно. Татари помітили Гивора і закричали:
— Оце його кінь!..
Татари оточили Гивора...
Та кінь козака Петра Мамариги був не з тих коней, що підставляють свою голову: Гивор сам по собі розігнався, і перескочив татар із їхніми кіньми, і вже було б утік, якби не впав передніми копитами у вузький степовий рівчак.
Татари спутали Гивору передні і задні ноги і сказали:Тепер кінь козака Петра Мамариги у наших руках. Зловімо тепер самого козака Петра Мамаригу. Без коня він далеко не втече і не зайде. Озеро! Він тут, він заховався в озері, а ось і його сліди!
Козак Петро Мамарига сидів у воді і дихав через очеретину...
Була осінь, і по краях озеро вже замерзло...
— Ми цього козака Петра Мамаригу вичавимо з болота, як в’юна! — говорили татари і місили озеро вздовж і впоперек аж до того місця, де вода їм була по шию. Далі татари не йшли, бо боялись втопитись.
Петро ж тим часом сидів у воді, і дихав...
— От, — думав собі Петро, — хто б це моїм товаришам козакам та звістку подав... Нема кому і звістки подати, хіба що, може, Гивор доскаче?...
А татари? Татари поморились та позамерзали. Намокло вилізли з озера, розвели вогнище і стали сушитися та обсихати, як наступила ніч, і озеро стало замерзати на очах.
— Оце добре! Як тільки озеро геть усе чисто замерзне — тоді ми спалимо ввесь очерет на ньому, а з ним і ту очеретину, через яку козак Петро Мамарига дихає. Тоді волею-неволею йому доведеться пробивати головою лід і йти в наші руки...
Татари обдивилися зв’язаного Гивора, виставили сторожу і поснули.
Закуняв у воді з очеретиною в роті і Петро Мамарига...
Дивився-дивився Гивор на свої пута, а потім і спробував їх на зуб.
— Тепер буду добиратись до своїх задніх, — сказав собі кінь Петра Мамариги.
Та як Гивор не вигинав шиї — до своїх задніх ніг він дістатись не міг.
— Що робити?
А робити було що. І Гивор це зробив: він став на свої передні і побіг ними у степ. Татарська сторожа вклякла. Попадала і повмирала.
— Повмирали, — сказав їм Гивор...
— Гиворе, це ти чи хто? — спитали козаки.
— Я, — сказав Гивор. — Козак мій Петро Самійлович Мамарига сидить в озері і дихає через очеретину.
— Діло звісне, — сказали козаки. — То що?
— А те, що на озері вже хвиль не стає.
— Тепер чи коли?
— Тепер.
— Тоді по конях, — сказали козаки.
Козак Петро Мамарига сидів з кобзою на траві перед козаками, і срібна чарочка була біля його коліна, і скільки на мене не дивися, все одно не вгадаєш, — Гивор стояв за козаком Петром Мамаригою і дивився через його плече.