Байка "Лисиця-жалібниця" (Леонід Глібов)

У тихому гаю Лисичка щастя мала,

Як у своїм добрі, жила, гуляла;

Ніхто її там не лякав,

І вдень, і ввечері там соловей співав,

І пташки пурхали, зозуленька кувала;

Скрізь зеленіло, все цвіло;

Так гарно, любо там було.

Лисиця так собі казала:

— От де по правді можна жить

І доленьку хвалить,

В добрі кохаться, всіх любити,

Ніколи зла і кривди не чинити! —

Якби ж то правдонька щербата не була,

То, може, й справді б так жила.

Раз, на калині недалечко,

Угляділа вона гніздечко;

Сиділи пташки там.

— Ох,— каже,— як не гріх котам

Таких малесеньких, безвинних не жаліти!

І їм же хочеться на світі жити…

Ну, вже коти! Десь на лихо вони

Вродились, вражії сини,

Не тільки вдень, вночі поживу бачуть,

Не бачать тільки, як горюють в світі, плачуть…

Зажерливих пройдисвітів таких

Я перевішала б усіх…—

І жалібниця щось сказати ще хотіла,

Аж пташки із гнізда додолу якось ляп,

Лисичка зараз хап та хап —

Прехорошенько всіх поїла…

Як жалібно співати почала,

А он на що звела!

Лукавий чоловік словами нас голубить,

Неначе всіх і жалує, і любить,

Для правди, для добра живе,

Як по воді пливе;

А ближче придивись ти —

І видно, що виля хвостом:

Помажу, мов, медком,

Солодше буде з’їсти.