Минають роки, коли замовкли останні постріли, коли було визволено нашу країну від німецьких фашистів. Більше 60 років минуло з того тривожного дня, коли мужні червоноармійці встановили над Берліном червоне знамення своєї Батьківщини. Все далі відходять ті грізні роки, коли засіяні сталевим зерном стояли поля, коли кров'ю наливався кожен метр нашої родючої землі, а карі очі кожен ранок дивляться в червоне вранішнє небо.

Всьому приходить кінець. Зникає війна, жертви, каліцтва, муки, сльози. Залишаються лише спогади. "Ніхто не забутий, ніщо не забуто!"

Пам'ять. Ми знаходимо її в старих жовтих фотографіяїх, із давніх речей фронтовиків, які недають згаснути спогадам про ті старашні дні. Жахіття війни відбилися не тільки на передовій, де клали свої голови сини України, а й у вікнах старенької батьківської хати. Надривалося серце сивих матерів без своїх синів. Єдиною розрадою були писані в окопах листи від рідних солдатів. Молоді голубки-жінки назавжди залишалися вдовами назавжди. Кожному з воїнів хотілося вижити, хотілось повернутись додому.

Ніколи не забудемо тих, хто пролив свою кров за нашу Батьківщину.