Андрей Шептицький вів також активну політичну діяльність, був депутатом Віденського парламенту та Галицького сейму. Найбільшим його політичним досягненням стала у 1914 році домовленість з польською стороною про виборчу реформу, яка б збільшила політичне представництво українців у Галицькому сеймі. Здійснити її завадила війна.
У період між двома світовими війнами Андрей Шептицький продовжував боротися за єдину українську державу та єдину українську церкву, був меценатом українського мистецтва. Багато корисного зробив він і для економіки, охорони здоров’я, сільського господарства та банківської справи. Підтримував виховну роботу серед молоді, засновував пластові табори. У 1933 році, як і багато інших представників церкви, засудив голодомор в Україні. Під час другої світової війни благословив створення нової Української держави, захищав евреїв від винищення їх фашистами і взагалі засуджував німецьку політику на Сході.
До кінця свого життя (помер 1 листопада 1944 року) митрополит лишався вірним сином українського народу, незважаючи на мінливі і дуже складні політичні події. Він завжди дотримувався принципів гуманізму. «Хто з Митрополитом зустрічався, той з певністю ствердить, що Митрополит був наскрізь «людською» людиною». «ця людина мала в своєму духовному «Я», що її ставило понад пересічність, щось, що робило її великою і небуденною людиною». «Митрополита любили й шанували свої і чужі, його цінили й подивляли люди різних національностей, різних віровизнань та різних переконань… А водночас його не розуміли, не раз свої найближчі й чужі, приятелі і противники, католики і православні. Не дивуймося цьому: людство цього століття просувається крізь життя приземним поїздом. Митрополит Андрей плив крізь нього надземним повітроплавом…»
На виставці представлені газетні матеріали, присвячені різним періодам життя Андрея Шептицького, здебільшого живі яскраві спогади тих, хто безпосередньо спілкувався з митрополитом. Серед авторів спогадів – Дмитро Дорошенко, член Центральної Ради, історик, автор праці «Нарис історії України», Михайло Рудницький – український журналіст, есеїст, літературознавець, автор праці «Від Мирного до Хвильового» (1936), о. Іван Раковський, голова Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка (1935 – 1940) та інші відомі діячі української культури та науки. А також – матеріали щодо заслання Андрея Шептицького.
Роман Шептицький у формі улана. 1883 рік
Але служба в привілейованому австрійському полку уланів у Кракові виявилася короткою: уже за півроку Роман захворів на скарлатину, яка дала ускладнення – прогресуюче захворювання лімфо системи, що призвело до запалення суглобів. За наполяганням батька, він студіює право та теологію у Вроцлавському та Краківському університетах, здобуває ступінь доктора права, а потім – доктора теології та філософії.
І – як і в дитинстві, бачить своє покликання в служінні Богу й Україні. Батькам нічого не залишається, як скоритися долі і 28 травня 1888 року відвезти сина до монастиря отців Василіан у Добромилі. Стежкою брата піде і Казимир Шептицький – у чернецтві отець Климентій.
«Я українець з діда-прадіда»
Для самого Романа (в черецтві – Андрея) Шептицького таке прагнення послужитися українському народу було цілком органічне. Він знав, що його предки походили з одного з найдавніших і найзаможніших українських боярських родів Галичини, що отримав грамоту на право земельного володіння ще 1284 року з рук галицько-волинського князя Лева Даниловича. Представники роду Шептицьких – Львівський єпископ Варлаам, Києво-Галицькі митрополити Атанасій і Лев, які стали фундаторами архикатедрального собору святого. Юра у Львові – усі вони були чільними постатями в ієрархії Греко-католицької церкви. «Я українець з діда-прадіда. А церкву нашу і святий наш обряд полюбив я цілим серцем, присвятивши для Божої справи ціле своє життя», - напише він пізніше в одному зі своїх пастирських листів.
Андрей Шептицький у часи служіння в Добромильському монастирі
І все ж, йому ще довгий час довелося відстоювати своє право на такий вибір. Коли 12 січня 1901 року владика Андрей Шептицький очолив Українську греко-католицьку церкву, вступивши на митрополичий престол, його насторожено сприйняли і поляки, і українці. Поляки вважали його зрадником, а українці – польським агентом, який намагатиметься розвалити УГКЦ зсередини. І лише багаторічне духовне сподвижицтво, спрямоване на піднесення українського народу, розтопило цей лід недовіри і зробило митрополита беззаперечним авторитетом і духовним лідером.
Answers & Comments
Verified answer
Відповідь:
Андрей Шептицький вів також активну політичну діяльність, був депутатом Віденського парламенту та Галицького сейму. Найбільшим його політичним досягненням стала у 1914 році домовленість з польською стороною про виборчу реформу, яка б збільшила політичне представництво українців у Галицькому сеймі. Здійснити її завадила війна.
У період між двома світовими війнами Андрей Шептицький продовжував боротися за єдину українську державу та єдину українську церкву, був меценатом українського мистецтва. Багато корисного зробив він і для економіки, охорони здоров’я, сільського господарства та банківської справи. Підтримував виховну роботу серед молоді, засновував пластові табори. У 1933 році, як і багато інших представників церкви, засудив голодомор в Україні. Під час другої світової війни благословив створення нової Української держави, захищав евреїв від винищення їх фашистами і взагалі засуджував німецьку політику на Сході.
До кінця свого життя (помер 1 листопада 1944 року) митрополит лишався вірним сином українського народу, незважаючи на мінливі і дуже складні політичні події. Він завжди дотримувався принципів гуманізму. «Хто з Митрополитом зустрічався, той з певністю ствердить, що Митрополит був наскрізь «людською» людиною». «ця людина мала в своєму духовному «Я», що її ставило понад пересічність, щось, що робило її великою і небуденною людиною». «Митрополита любили й шанували свої і чужі, його цінили й подивляли люди різних національностей, різних віровизнань та різних переконань… А водночас його не розуміли, не раз свої найближчі й чужі, приятелі і противники, католики і православні. Не дивуймося цьому: людство цього століття просувається крізь життя приземним поїздом. Митрополит Андрей плив крізь нього надземним повітроплавом…»
На виставці представлені газетні матеріали, присвячені різним періодам життя Андрея Шептицького, здебільшого живі яскраві спогади тих, хто безпосередньо спілкувався з митрополитом. Серед авторів спогадів – Дмитро Дорошенко, член Центральної Ради, історик, автор праці «Нарис історії України», Михайло Рудницький – український журналіст, есеїст, літературознавець, автор праці «Від Мирного до Хвильового» (1936), о. Іван Раковський, голова Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка (1935 – 1940) та інші відомі діячі української культури та науки. А також – матеріали щодо заслання Андрея Шептицького.
Роман Шептицький у формі улана. 1883 рік
Але служба в привілейованому австрійському полку уланів у Кракові виявилася короткою: уже за півроку Роман захворів на скарлатину, яка дала ускладнення – прогресуюче захворювання лімфо системи, що призвело до запалення суглобів. За наполяганням батька, він студіює право та теологію у Вроцлавському та Краківському університетах, здобуває ступінь доктора права, а потім – доктора теології та філософії.
І – як і в дитинстві, бачить своє покликання в служінні Богу й Україні. Батькам нічого не залишається, як скоритися долі і 28 травня 1888 року відвезти сина до монастиря отців Василіан у Добромилі. Стежкою брата піде і Казимир Шептицький – у чернецтві отець Климентій.
«Я українець з діда-прадіда»
Для самого Романа (в черецтві – Андрея) Шептицького таке прагнення послужитися українському народу було цілком органічне. Він знав, що його предки походили з одного з найдавніших і найзаможніших українських боярських родів Галичини, що отримав грамоту на право земельного володіння ще 1284 року з рук галицько-волинського князя Лева Даниловича. Представники роду Шептицьких – Львівський єпископ Варлаам, Києво-Галицькі митрополити Атанасій і Лев, які стали фундаторами архикатедрального собору святого. Юра у Львові – усі вони були чільними постатями в ієрархії Греко-католицької церкви. «Я українець з діда-прадіда. А церкву нашу і святий наш обряд полюбив я цілим серцем, присвятивши для Божої справи ціле своє життя», - напише він пізніше в одному зі своїх пастирських листів.
Андрей Шептицький у часи служіння в Добромильському монастирі
І все ж, йому ще довгий час довелося відстоювати своє право на такий вибір. Коли 12 січня 1901 року владика Андрей Шептицький очолив Українську греко-католицьку церкву, вступивши на митрополичий престол, його насторожено сприйняли і поляки, і українці. Поляки вважали його зрадником, а українці – польським агентом, який намагатиметься розвалити УГКЦ зсередини. І лише багаторічне духовне сподвижицтво, спрямоване на піднесення українського народу, розтопило цей лід недовіри і зробило митрополита беззаперечним авторитетом і духовним лідером.
Пояснення: