Наприкінці VIII–VII ст. до Р.Х. у причорноморські степи переселяється племена, що витіснили кіммерійців на південь. Вони відомі під іменем «скіфів» – це був не стільки етнічний, скільки етнополітичний термін. З території Закавказзя у 70-х рр. VII ст. скіфи здійснювали військові набіги на Передню Азію, які припинилися після вбивства скіфських вождів мідійським царем Кіаксаром. З того часу скіфи закріпилися у степах Північного Причорномор’я, здійснюючи експансію в західному напрямку. Як вважають вчені, перенесення центру скіфського союзу до Нижнього Подніпров’я і степового Криму відбулося у середині – другій половині VI ст. до Р.Х., до цього часу основним місцем кочівок скіфів були терени Північного Кавказу і Прикубання. Після цього за територією на північ від північного узбережжя Чорного моря (Понту Евксинського) та Азовського моря (Меотіди) надовго закріпилася назва “Скіфія”. Археологічні пам’ятки, що пов’язують зі скіфською культурою, були поширені від степового Криму до Київщини та Сумщини і від Дунаю до Дону. Скіфи встановили тісні зв’язки з місцевими грецькими колоніями та навколишніми варварськими племенами, а також встановили контроль над торговими шляхами між античними полісами і Лісостепом. Після відбиття навали військ перського царя Дарія між 515 і 512 р. до Р.Х. скіфи активізуються у західному напрямку, здійснюють походи до Фракії. У V–IV ст. до Р.Х. відбувається процес споріднення скіфської, грецької та інших культур у Північному Причорномор’ї. 830Геродот у V ст. виділяє царських скіфів, кочовиків, скіфів-землеробів, скіфів-орачів, калліпідів (елліно-скіфів), алазонів, що мешкали у причорноморських степах, та гелонів, будинів, неврів та ін., що мешкали на півночі, у Лісостепу. У IV ст. до Р.Х. відбувся розквіт Скіфії. Скіфський цар Атей у середині IV ст. до Р.Х. увірвався до Західного Причорномор’я, контрольованого Македонією, вступивши у боротьбу з Філіппом ІІ Македонським, а його наступники розбили війська намісника Олександра Македонського, Зопіріона, у 330 р. до Р.Х. Скіфи також виступали як союзники у міжусобних війнах грецьких полісів.
Організація скіфського війська
Військо скіфів складали усі здатні тримати зброю, причому необов’язково чоловіки – у скіфських пам’ятках чимало жіночих поховань зі зброєю. Однак навіть у найбільш критичні моменти (наприклад, у війні з персами) дружини воїнів та діти не брали участі у війнах. Крім того, ймовірно, у великих війнах чи закордонних походах скіфів брали участь представники інших народів, що населяли Скіфію. Військо очолював цар, однак на прикладі викладеної Геродотом історії скіфо-перської війни відомо, що військо могли очолити кілька царів, один з яких вважався вищим за інших. Очевидно, оскільки скіфи поділялися на кілька племінних 832утворень, то вони мали кожне свого царя, який і очолював військо. Питання нижчої ієрархії у скіфському війську і далі залишається відкритим. Невідома залишаються і мобілізаційні можливості скіфів, приблизна чисельність скіфської армії. Більшість скіфських воїнів являла собою кінних лучників. Недарма скіфський цар Аріант, за Геродотом, облічував кількість своїх воїнів, беручи від кожного з них стрілу. Стріли знайдено у кожному скіфському чоловічому похованні, присутні вони і в деяких жіночих та дитячих. Вершники були озброєні також у дротики, списи та короткі мечі для ближнього бою. Переважна більшість скіфських лучників не мала захисного обладунку, тобто військо скіфів складалося переважно з легкої кінноти. Однак піші воїни теж складали якийсь (невеликий) відсоток армії. Про піхоту скіфів є повідомлення у античних авторів, зображення піших воїнів є на кількох пам’ятках (зокрема, золотому гребені з Солохи). У бою скіфи широко використовували лук і стріли, завдаючи ворогові найбільших втрат, ще не вступаючи у рукопашну сутичку. Скіфи застосовували також удавані атаки з відступами, що давали їм змогу стріляти при відступі у супротивника з близької дистанції (стрільба “скіфським способом”, у протилежну від напрямку руху коня сторону). Під час бою у скіфів відчувалася незлагодженість у діях, оскільки кожен воїн вів себе на свій розсуд. Однак чисельність скіфів, їхня тактика кінного бою та досконале озброєння надали їм славу непереможних воїнів у античному світі.
Answers & Comments
Ответ:
Поява скіфів у Північному Причорномор’ї
Наприкінці VIII–VII ст. до Р.Х. у причорноморські степи переселяється племена, що витіснили кіммерійців на південь. Вони відомі під іменем «скіфів» – це був не стільки етнічний, скільки етнополітичний термін. З території Закавказзя у 70-х рр. VII ст. скіфи здійснювали військові набіги на Передню Азію, які припинилися після вбивства скіфських вождів мідійським царем Кіаксаром. З того часу скіфи закріпилися у степах Північного Причорномор’я, здійснюючи експансію в західному напрямку. Як вважають вчені, перенесення центру скіфського союзу до Нижнього Подніпров’я і степового Криму відбулося у середині – другій половині VI ст. до Р.Х., до цього часу основним місцем кочівок скіфів були терени Північного Кавказу і Прикубання. Після цього за територією на північ від північного узбережжя Чорного моря (Понту Евксинського) та Азовського моря (Меотіди) надовго закріпилася назва “Скіфія”. Археологічні пам’ятки, що пов’язують зі скіфською культурою, були поширені від степового Криму до Київщини та Сумщини і від Дунаю до Дону. Скіфи встановили тісні зв’язки з місцевими грецькими колоніями та навколишніми варварськими племенами, а також встановили контроль над торговими шляхами між античними полісами і Лісостепом. Після відбиття навали військ перського царя Дарія між 515 і 512 р. до Р.Х. скіфи активізуються у західному напрямку, здійснюють походи до Фракії. У V–IV ст. до Р.Х. відбувається процес споріднення скіфської, грецької та інших культур у Північному Причорномор’ї. 830Геродот у V ст. виділяє царських скіфів, кочовиків, скіфів-землеробів, скіфів-орачів, калліпідів (елліно-скіфів), алазонів, що мешкали у причорноморських степах, та гелонів, будинів, неврів та ін., що мешкали на півночі, у Лісостепу. У IV ст. до Р.Х. відбувся розквіт Скіфії. Скіфський цар Атей у середині IV ст. до Р.Х. увірвався до Західного Причорномор’я, контрольованого Македонією, вступивши у боротьбу з Філіппом ІІ Македонським, а його наступники розбили війська намісника Олександра Македонського, Зопіріона, у 330 р. до Р.Х. Скіфи також виступали як союзники у міжусобних війнах грецьких полісів.
Організація скіфського війська
Військо скіфів складали усі здатні тримати зброю, причому необов’язково чоловіки – у скіфських пам’ятках чимало жіночих поховань зі зброєю. Однак навіть у найбільш критичні моменти (наприклад, у війні з персами) дружини воїнів та діти не брали участі у війнах. Крім того, ймовірно, у великих війнах чи закордонних походах скіфів брали участь представники інших народів, що населяли Скіфію. Військо очолював цар, однак на прикладі викладеної Геродотом історії скіфо-перської війни відомо, що військо могли очолити кілька царів, один з яких вважався вищим за інших. Очевидно, оскільки скіфи поділялися на кілька племінних 832утворень, то вони мали кожне свого царя, який і очолював військо. Питання нижчої ієрархії у скіфському війську і далі залишається відкритим. Невідома залишаються і мобілізаційні можливості скіфів, приблизна чисельність скіфської армії. Більшість скіфських воїнів являла собою кінних лучників. Недарма скіфський цар Аріант, за Геродотом, облічував кількість своїх воїнів, беручи від кожного з них стрілу. Стріли знайдено у кожному скіфському чоловічому похованні, присутні вони і в деяких жіночих та дитячих. Вершники були озброєні також у дротики, списи та короткі мечі для ближнього бою. Переважна більшість скіфських лучників не мала захисного обладунку, тобто військо скіфів складалося переважно з легкої кінноти. Однак піші воїни теж складали якийсь (невеликий) відсоток армії. Про піхоту скіфів є повідомлення у античних авторів, зображення піших воїнів є на кількох пам’ятках (зокрема, золотому гребені з Солохи). У бою скіфи широко використовували лук і стріли, завдаючи ворогові найбільших втрат, ще не вступаючи у рукопашну сутичку. Скіфи застосовували також удавані атаки з відступами, що давали їм змогу стріляти при відступі у супротивника з близької дистанції (стрільба “скіфським способом”, у протилежну від напрямку руху коня сторону). Під час бою у скіфів відчувалася незлагодженість у діях, оскільки кожен воїн вів себе на свій розсуд. Однак чисельність скіфів, їхня тактика кінного бою та досконале озброєння надали їм славу непереможних воїнів у античному світі.