Я твердо переконана в тому, що батьківщина – одне з найбільших цінностей у житті людини, яку потрібно любити і берегти. Адже хто, як не її ж громадяни будуть як зберігати її традиції, так і працювати заради світлого майбутнього власної держави. Наведу кілька переконливих, на мою думку, аргументів і прикладів.

По-перше, не варто нарікати на сусідів чи владу, натомість краще почати із самого себе. Скарбниця української літератури наводить чимало прикладів щодо цього аргументу. У зв’язку з порушеною проблемою хочеться згадати твір Василя Стефаника “Камінний хрест”, у якому автор, змальовуючи еміграцію за океан Галицького селянства на межі 19-20 століть, виводить образ працьовитого Івана Дідуха. Щороку чоловік впрягався поряд із конем і вивозив гній на свою нивку, що на кам’янистому горбі. Обкладав горб дерном, щоб дощі не змивали ґрунт. Він почав працювати над собою і вдосконалювати місцевість, на якій жив. Але, незважаючи на безмежну любов до рідної землі, на якій він гарував, стікаючи потом, чоловік все ж був змушений покинути її. А на пам’ять односельчанам залишив камінний хрест із вибитими іменами – своїм і дружини.

По-друге, потрібно шанувати традиції батьківщини. Щодо цього аргументу, то яскравим прикладом із власного життя може слугувати шанування моєю сім’єю українських традицій і звичаїв. Наприклад, на Святвечір, перед Різдвом, ми з бабусею готуємо страви, дотримуючись відомих нам традицій. A дідусь в цей час обходить все господарство і годує тварин. Так само ми зустрічаємо й Паску, Трійцю та інші християнські свята. Таким чином наша родина пам’ятає, що без минулого не було б і майбутнього.

Отже, не варто шукати винних – слід починати з себе і любити свою батьківщину: від тополі під шкільним вікном до цілого народу.