Ответ:1. Найдавнішою є дунайська концепція, що пов’язана з ім’ям літописця, автора «Повісті минулих літ» Нестора (XII ст.), який писав: «По довгих же часах сіли слов’яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, [од того] де сіли, на котрому місці». Ця концепція була підтримана та деталізована чеським вченим П.Шафариком («Слов’янські старожитності», 1837) й увійшла у літературу під назвою карпато-дунайська. Прихильниками теорії були відомі російські історики XIX ст. С.Соловйов, М.Погодін, В.Ключевський. Незважаючи на критику (археологія не дає підтвердження цієї гіпотези), вона й у наші часи має своїх прихильників (дос-лідники І.Ляпушкін, О.Трубачов).

2. Гіпотеза автохтонного походження слов’ян. Автор Баварської хроніки у IX ст., а також космограф Равенський у XIII ст. висунули гіпотезу щодо місцевого походження слов’ян. За цією гіпотезою, підхопленою багатьма західноєвропейськими вченими XIV-XVIII ст., предками слов’ян були скіфи, алани, роксолани й інші племена, які жили у Північному Причорномор’ї у давнину. З цієї території слов’яни поступово розселилися на північ, захід і північний захід. Сьогодні від цієї концепції відмовилися.

3. Вісло-Дніпровська концепція. Засновник — чешський славіст Л.Нідерле («Слов’янські старожитності», 1902). Він локалізував прабатьківщину слов’ян між бассейном середньої Вісли і Карпатами на заході, Нарвою й Прип’яттю на півночі, Середнім Дніпром на сході та Верхнім Бугом, Дністром і Прутом на півдні (з центром на Волині). Ця теорія стала вихідним пунктом для низки концепцій, згідно з якими слов’яни розміщувалися у двох протилежних від Вісли напрямках. Це:

а) власне Вісло-Дніпровська теорія походження слов’ян (прихильники: польські вчені Ю.Ростафінський, М.Васмер, Ю.Розвадовський; російський вчений Н.Шахматов тощо);

б) Вісло-Одерська концепція (прихильники: поляки Ю.Костжевський, Я. Чекановський, Т.Лер-Сплавинський, російські археологи І.Русанова, В.Сєдов). Згідно з нею прабатьківщина слов’ян знаходилася в міжріччі Вісли та Од ера (Одри). Ця теорія пов’язує слов’янські старожитності із лужицькою археологічною культурою, а також пиіеворською, поморсько-підкльошовою та празько-корчацькою.

в) Одеро-Дніпровська концепція (польський дослідник Генсель, радянські автори А.Тереножкін, П.Третьяков, Б.Рибаков, М.Артамонов) розміщує територію формування слов’янства від басейну р.Одри до Подніпров’я. Сучасні українські вчені В.Баран, Р.Терпиловський, Д.Козак, на підтримку цієї теорії доводять, що території, заселені слов’янами, змінювалися: у ІІІ-ІІ ст. до н.е. — це міжріччя Вісли та Одри, у II ст. до н.е.-І ст. н.е. — міжріччя Вісли та Дніпра.

Отже, можна стверджувати, що праслов’яни, принаймні з часу виділення їх з індоєвропейської спільноти до раннього середньовіччя (коли їх існування підтверджується письмовими та археологічними даними), змінювали час від часу місця свого проживання. Тому, майже кожна з наведених вище концепцій тією чи іншою мірою відповідає дійсності.

Нові терміни і поняття

Лужицька, пшеворська, поморсько-підкльошова, празько-корчацька культури — археологічні культури кінця бронзової — залізної доби, що фіксуються на території Середньої Європи (передусім, Німеччини, Чехії та Польщі) й вважаються слов’янськими.

Объяснение: