Одного разу Капуш покликав чередника свистом, повiв його на гiрський шпиль, показав на зоряне небо i сказав, що все на землi залежить вiд небес, вiд життя сонця. I хай не боïться: мороку немає, є тiльки недоступне, незвiдане.
Вiдтодi чередник став ще задуманiший. Але жодноï злоï думки не було в його головi. Йому хотiлося бiльше дiзнатися про свiт.
Несподiвано з'явився Капуш i став розказувати про зелену книгу землi. Усi залежать вiд зерна: людина, звiр, пташка. Краси людини без землi i краси землi без людини немає. Найвища радiсть людини — орати й сiяти. Сила кожного таïться в силi його душi. У лiсi живуть Лiсовики й Лiсовки, Полiсун — пастух вовкiв, у водi — Водяник. Землянi духи стережуть скарби землi. Лiто — молода дiвчина, а Зима — стара баба. Земля — найпривiтнiша людська домiвка, i кращоï не знайти. Чередник запитав, чому вiн усього цього не бачить, а Капуш вiдповiв, що то через байдужiсть i недбальство. Треба вчитися спостерiгати, все пiдмiчати.
Забуяла нова весна, i Капуш розповiв юнаковi, яке зiлля допомагає людинi й худобi, а яке — шкодить. Учив, що свiт тримається на любовi й терпiннi. А ще — думаннi.
Мати сказала, що тепер хлопець має братися за плуга. Коли той рано виïхав у поле, все село смiялося — безголовий. Травень був без дощiв: хто пiзно посiяв, у того не вродило. А в нього вродило.
Наступного року iз сiянням не спiшив: знав за прикметами, що ще будуть морози. Знову в нього вродило, i всi в селi вирiшили, що вiн знається з нечистою силою. Юнаковi було кривдно за тупу й слiпу заздрiсть людей.
Влiтку гроза знищила весь урожай, i юнак був дуже злий. Знову з'явився Капуш i сказав, що вiн — людина, повинен боротися, пiзнавати, шукати правди у трьох коренях — у землi, у небi й у самому собi, в своïй душi. Хоче осiдлати хмару, бути Планетником — хай спробує! Пiсля зливи почалася спека, все горiло. Юнак вирiшив викликати дощовi хмари. I в нього це вийшло!
Планетник весь час працював — вiдводив зайву воду, садив дерева, сiяв, орав. Усе село по ньому звiрялося. Умiв усе — ковалював, шив, лiкував худобу, дiтям робив iграшки. I нiколи не ходив до корчми.
Над усе любив землю й хлiборобство. I земля йому щиро вiдповiдала тим же. Юнак усе думав, як йому осiдлати хмару. Пiдкидав капелюха, прив'язував до чотирьох кiнцiв хустинки камiнець i спостерiгав, як вони лiтають.
Вирiшив пошити з полотна великий мiшок, наповнити його вiтром i полiтати. Але повiтря не трималося, тому Планетник вирiшив просмолити мiшок. Нiхто й не здогадувався, що вiн готується до польоту.
Настав березень. Подули сильнi вiтри, все висохло. Люди благали Планетника накликати дощу. I вiн прикликав. Пiсля того знову взялася спека. Надумав Планетник летiти, та люди його випередили. Прийшли й в усiх нещастях звинуватили. Ледь не вбили.
Пан наказав заарештувати Планетника. А на всiх людських обличчях одне — ненависть i нетерпець. Стара мати побивається з горя. Коли сторожа поснула, перед матiр'ю розцвiв нарцис i сказав, щоб вона вiдчинила дверi холодноï i випустила сина. Планетник взяв нарцис, мати його благословила, i вiн простився з нею — пiшов ставати над громом. Серед ночi на горi спалахнуло вогнище. З вогню пiднiмалася куля. Задзвонили дзвони. Вдень Планетника шукали, але не знайшли. Чи в небо злетiв, чи в землю запався — нiхто не знає.
  Повiсть-притча Б. Харчука «Планетник» має в собi багато казкових, фантастичних елементiв. Але головна думка ïï ясна: треба навчитися жити в гармонiï з природою, безнастанно трудитися, боротися за здiйснення своєï мрiï. У життi часто буває, що талановитих, неординарних людей ображають, цураються, зневажають. А тi все одно не вiдступаються вiд своïх принципiв добра й справедливостi, людинолюбства. Одвiчною мрiєю людини було навчитися лiтати. I ця мрiя здiйснилася завдяки таким, як Планетник.