Вважається, що феодалізм в Індії охопив період з V до середини XVIII ст.
Найбільшими феодальними власниками землі були індійські правителі багаточисленних держав, що виникали та зникали на території середньовічної Індії. Правителі роздавали землі високим посадовим особам державного апарату, дарували її храмам. Селяни жили сусідськими общинами і вели по-суті натуральне господарство. Господарською одиницею сільської общини залишалася сім'я. її ядро становили постійні й повноправні члени. До неї могли входити тільки члени однієї пануючої або чисельно переважаючої в цій общині касти чи представники кількох каст. Як тимчасові, непостійні члени, в общину нерідко входили чужинці - - найнятий общиною ремісник, службовець, куплений чи подарований общині раб та ін.
Середньовічна община охоплювала кілька сусідніх сіл, інколи сіл цілої округи, організаційно об'єднаних у велику общину. У кожному селі були свій староста й общинна рада (панчаят). Представники кожного села, старости та представники панчаяту входили в общинну раду великої общини, яка керувала всією складною системою внутрішніх зв'язків: розглядала скарги, вершила суд, виносила вироки. Рада здійснювала зв'язок із державою і відповідала перед нею. Індійська община була державою в державі із саморегулюючим соціальним механізмом.
Селяни, як і міські ремісники знаходилися в феодальній залежності. Індійський феодалізм, основи якого було закладено у V-XII ст., відрізнявся від європейського переважанням державної власності на землю.
У розпорядження селян землею індійський феодал не втручався, оскільки дарування в Індії мало умовний характер і передбачало сплату фіксованої суми, розмір якої для кожної місцевості визначали державні чиновники. Враховуючи, що податок стягували лише з орної землі, феодали стимулювали селян до освоєння цілинних земель пільговими податками на них, всілякими нагородами тим, хто засівав землю високотоварними або інтенсивними культурами. Державна власність на землю проявлялась у праві встановлювати норми земельного податку.
Кожний селянин був власником конкретного поля, яке він обробляв, не втрачаючи прав на нього навіть після довгої перерви в користуванні землею, передавав у спадщину, міг продати й подарувати при збереженні деяких традиційних общинних обмежень. За ділянку він мав вносити встановлений податок - ренту державі або тій особі, якій правитель передовірив право збору податків.
Система вари (жерці - брахмани, воїни-кшатрії, землероби (вайші) - вищі варни і нижча - шудр) в епоху ранньофеодальної держави перетворилась у складну, розгалужену, проте чітко ієрархічну організаційну систему каст. Каста (джаті - рід) - це замкнута група людей, що зазвичай спадково працювали у якійсь сфері діяльності. На зміну давнішим чотирьом варнам прийшла система з багатьох сотень і навіть тисяч каст. Кожна з них мала чітко фіксоване місце в загальнокастовій соціальній ієрархії. Тільки належність людини до тієї чи іншої касти могла узаконити її місце в системі соціально-станових відносин.
Відмінністю каст від вари було те, що вони були корпораціями, мали чітку внутрішню організацію - органи управління, каси взаємодопомоги, спільні ритуали й обряди, внутрішній регламент професійної діяльності, норми внутрішнього та зовнішнього спілкування, свої звичаї, кухню, кастові знаки тощо. Кожна каста захищала інтереси своїх членів, надавала кожному з них підтримку, допомагала знайти роботу, отримати обумовлену нормою плату за неї та ін. Кастова система дожила до наших днів.
В VІ-XII ст. в Індії існувала безліч дрібних держав, між якими йшли безперервні війни, в результаті яких ці держави об'єднувались, розпадались, одні зникали, інші появлялись. Наприклад, у ранньофеодальних державах Гунт, Харш правителі роздавали землю у володіння з правом успадкування, фіскальної експлуатації, здачі в оренду і навіть застави. Проте повної свободи відчуження землі держава не дозволяла. Ринку землі не було.
Answers & Comments
Ответ:
Вважається, що феодалізм в Індії охопив період з V до середини XVIII ст.
Найбільшими феодальними власниками землі були індійські правителі багаточисленних держав, що виникали та зникали на території середньовічної Індії. Правителі роздавали землі високим посадовим особам державного апарату, дарували її храмам. Селяни жили сусідськими общинами і вели по-суті натуральне господарство. Господарською одиницею сільської общини залишалася сім'я. її ядро становили постійні й повноправні члени. До неї могли входити тільки члени однієї пануючої або чисельно переважаючої в цій общині касти чи представники кількох каст. Як тимчасові, непостійні члени, в общину нерідко входили чужинці - - найнятий общиною ремісник, службовець, куплений чи подарований общині раб та ін.
Середньовічна община охоплювала кілька сусідніх сіл, інколи сіл цілої округи, організаційно об'єднаних у велику общину. У кожному селі були свій староста й общинна рада (панчаят). Представники кожного села, старости та представники панчаяту входили в общинну раду великої общини, яка керувала всією складною системою внутрішніх зв'язків: розглядала скарги, вершила суд, виносила вироки. Рада здійснювала зв'язок із державою і відповідала перед нею. Індійська община була державою в державі із саморегулюючим соціальним механізмом.
Селяни, як і міські ремісники знаходилися в феодальній залежності. Індійський феодалізм, основи якого було закладено у V-XII ст., відрізнявся від європейського переважанням державної власності на землю.
У розпорядження селян землею індійський феодал не втручався, оскільки дарування в Індії мало умовний характер і передбачало сплату фіксованої суми, розмір якої для кожної місцевості визначали державні чиновники. Враховуючи, що податок стягували лише з орної землі, феодали стимулювали селян до освоєння цілинних земель пільговими податками на них, всілякими нагородами тим, хто засівав землю високотоварними або інтенсивними культурами. Державна власність на землю проявлялась у праві встановлювати норми земельного податку.
Кожний селянин був власником конкретного поля, яке він обробляв, не втрачаючи прав на нього навіть після довгої перерви в користуванні землею, передавав у спадщину, міг продати й подарувати при збереженні деяких традиційних общинних обмежень. За ділянку він мав вносити встановлений податок - ренту державі або тій особі, якій правитель передовірив право збору податків.
Система вари (жерці - брахмани, воїни-кшатрії, землероби (вайші) - вищі варни і нижча - шудр) в епоху ранньофеодальної держави перетворилась у складну, розгалужену, проте чітко ієрархічну організаційну систему каст. Каста (джаті - рід) - це замкнута група людей, що зазвичай спадково працювали у якійсь сфері діяльності. На зміну давнішим чотирьом варнам прийшла система з багатьох сотень і навіть тисяч каст. Кожна з них мала чітко фіксоване місце в загальнокастовій соціальній ієрархії. Тільки належність людини до тієї чи іншої касти могла узаконити її місце в системі соціально-станових відносин.
Відмінністю каст від вари було те, що вони були корпораціями, мали чітку внутрішню організацію - органи управління, каси взаємодопомоги, спільні ритуали й обряди, внутрішній регламент професійної діяльності, норми внутрішнього та зовнішнього спілкування, свої звичаї, кухню, кастові знаки тощо. Кожна каста захищала інтереси своїх членів, надавала кожному з них підтримку, допомагала знайти роботу, отримати обумовлену нормою плату за неї та ін. Кастова система дожила до наших днів.
В VІ-XII ст. в Індії існувала безліч дрібних держав, між якими йшли безперервні війни, в результаті яких ці держави об'єднувались, розпадались, одні зникали, інші появлялись. Наприклад, у ранньофеодальних державах Гунт, Харш правителі роздавали землю у володіння з правом успадкування, фіскальної експлуатації, здачі в оренду і навіть застави. Проте повної свободи відчуження землі держава не дозволяла. Ринку землі не було.
.