Мабуть, не буде секретом, коли скажу, що всі країни світу мають програми збереження свого національного сільського господарства. Там закупівельні ціни на продукцію гарантують життєвий рівень фермера в середньому на 8-10 відсотків вищим, ніж працівників інших професій. Таким чином компенсується непривабливість його праці. Протекціонізм держави - це й політика оподаткування, соціального розвитку.
А в нас склався інший образ селянина: це – людина в гумових або кирзових чоботях, у фуфайці, влітку – в тапочках або чунях на босу ногу. Щось пристойніше їм купити – часто не по кишені. Якщо ціни підніматимуться і далі угору, то доведеться сільському трудівникові плести постоли.
Ой, як далеко від стирання тієї грані між містом і селом, про яку так здорово співали батьки світлого майбутнього...
Нічим не відрізняються від інших селян нашої незалежної України й прості хлібороби із Копиткова, з якими довелося вести відверту розмову про наболілі проблеми. Все ті ж за-клопотані обличчя, застиглі в чеканні кращих часів, засмаглі й порепані від щоденної праці руки, взуті у недороге взуття ноги. Але вони не хникають, бо є господарями своєї долі. Хтось дає собі раду мозолястими руками, хтось розумом і знаннями, хтось знаходить себе в мистецтві, техніці, бджолярстві, релігії. І якщо не всі пройняті любов’ю до держави, то, принаймні, ті, з якими довелося мені поспілкуватися протягом дня, все ж таки переймаються проблемами України, цінують її культуру й мову, виховують в цьому дусі своїх дітей і внуків. Шанують тут і Тараса Григоровича Шевченка, читають його геніальні твори. В центрі села споруджено погруддя поета (див. фото вгорі), названо його іменем місцеве фермерське господарство.