Найвищий щабель української суспільної піраміди посідала родова знать — шляхта. На верхівці цієї ієрархії були князі. За ними йшли пани, потім середня та дрібна шляхта. Така структура панівної верстви утвердилася в Україні з XV ст. й була поширена до середини XVII ст.
У тодішньому суспільстві князі посідали особливе становище. Ні багатство, ні вплив, ні високі посади не давали доступу до цієї найвищої групи привілейованого стану, бо князем треба було народитися. Українські князі, як і раніше, уособлювали ідею незалежності. Проте з посиленням польського впливу на землях Великого князівства Литовського українські князі втратили здатність вирішувати долю своєї батьківщини на державному рівні — відтепер вона цілковито залежала від волі чужих столиць: Вільна чи Кракова. Одначе княжі роди (Острозькі, Вишневецькі, Корецькі, Чорторийські, Збаразькі тощо) ще мали силу й авторитет на рівні місцевого врядування. В їхніх володіннях діяло княже право з власними податками й судом, були свої митниця та військо.
Коли 1569-го року Литва та Польща об’єдналися в союзну державу, чимало українських князів, втративши політичні позиції, спрямували свою енергію на розбудову власних уділів, створюючи на «кресах» велетенські латифундії. Ці маленькі держави давали їм відчуття могутності та усвідомлення своєї влади вдома, в Україні. За короткий час (остання чверть ХVI--початок ХVIІ ст.) саме вони, ці «віце-королі» й «удільні князі нової генерації», як називав їх Михайло Грушевський, стали справжніми правителями України, проти яких і уряд, і король, і сейм були пустопорожніми фетишами. Формування величезних князівських латифундій відбувалося шляхом успадкування, королівських данин, а переважно за рахунок тотальної скупівлі земель у місцевої шляхти за безцінь.
Знаємо, що впродовж XVI ст. в Європі, у зв’язку з відкриттям Америки, різко зросло споживання, і наші землевласники відреагували оперативно. На кінець першої чверті ХVIІ століття були остаточно сформовані велетенські земельні комплекси князів, лише номінально підлеглі державній адміністрації. На території такого маєтку, як, наприклад, Лубенщина Вишневецьких (їй не було рівних не тільки в Польщі, а й у всій тогочасній Європі) була єдина влада і єдине право – князя.
Уявити собі статки князів у розквіті їхньої могутності, у 20--40-і рр. ХVIІ ст., можна на основі подимних тарифів, які свідчать про кількість димів, тобто дворів, підданих феодала.
№ 1. Князі Заславські
Розквіт багатства та впливовості князів Заславських припав на XVII століття. Заславським – як молодшій гілці Острозьких – автоматично було зарезервовано місце серед так званих «княжат головних», тобто тих, які безперервно займали найвищі щаблі в ієрархії руського суспільства впродовж XV–XVII століть.
Просте порівняння майнового потенціалу цієї магнатської родини, наприклад, у 1529-му та 1629-му роках, вельми промовисто свідчить про стрімкий злет Заславських: у 1529 році рід володів орієнтовно 700 дворами, а століттям пізніше – майже 33 тисячами. Якщо в XV–XVI століттях обсягами своїх володінь Заславські значно поступалися іншим волинським князям -- наприклад, Острозьким, Корецьким, Вишневецьким, то вже у 20-х роках XVII століття не тільки на Волині, а й в усій Речі Посполитій не було родини, багатшої за Заславських.
Одною з головних статей їхніх прибутків була торгівля худобою. Зокрема сторичні джерела згадують про транспортування волів із сіл в околицях Заслава до міста Луків, відповідно до контрактів, уже в 1562-му, 1589-му та 1636-му роках. Окрім місцевих купців, по воли до Заслава приїжджали купці й з інших міст. Загалом укладені в Заславі контракти стосувалися доволі великих стад. У середині XVII ст. практично половина перегнаних до Польщі шляхетських волів належала лише 19 найбільшим експортерам, що володіли розлогими маєтками на південно-східних теренах Речі Посполитої. Одне з чільних місць стало утримував Владислав Домінік Заславський. Загалом із маєтностей Заславських упродовж семи років (із 1647-го до 1654-го), до Корони експортували щонайменше 1316 волів.
Answers & Comments
Ответ:
Найвищий щабель української суспільної піраміди посідала родова знать — шляхта. На верхівці цієї ієрархії були князі. За ними йшли пани, потім середня та дрібна шляхта. Така структура панівної верстви утвердилася в Україні з XV ст. й була поширена до середини XVII ст.
У тодішньому суспільстві князі посідали особливе становище. Ні багатство, ні вплив, ні високі посади не давали доступу до цієї найвищої групи привілейованого стану, бо князем треба було народитися. Українські князі, як і раніше, уособлювали ідею незалежності. Проте з посиленням польського впливу на землях Великого князівства Литовського українські князі втратили здатність вирішувати долю своєї батьківщини на державному рівні — відтепер вона цілковито залежала від волі чужих столиць: Вільна чи Кракова. Одначе княжі роди (Острозькі, Вишневецькі, Корецькі, Чорторийські, Збаразькі тощо) ще мали силу й авторитет на рівні місцевого врядування. В їхніх володіннях діяло княже право з власними податками й судом, були свої митниця та військо.
Коли 1569-го року Литва та Польща об’єдналися в союзну державу, чимало українських князів, втративши політичні позиції, спрямували свою енергію на розбудову власних уділів, створюючи на «кресах» велетенські латифундії. Ці маленькі держави давали їм відчуття могутності та усвідомлення своєї влади вдома, в Україні. За короткий час (остання чверть ХVI--початок ХVIІ ст.) саме вони, ці «віце-королі» й «удільні князі нової генерації», як називав їх Михайло Грушевський, стали справжніми правителями України, проти яких і уряд, і король, і сейм були пустопорожніми фетишами. Формування величезних князівських латифундій відбувалося шляхом успадкування, королівських данин, а переважно за рахунок тотальної скупівлі земель у місцевої шляхти за безцінь.
Знаємо, що впродовж XVI ст. в Європі, у зв’язку з відкриттям Америки, різко зросло споживання, і наші землевласники відреагували оперативно. На кінець першої чверті ХVIІ століття були остаточно сформовані велетенські земельні комплекси князів, лише номінально підлеглі державній адміністрації. На території такого маєтку, як, наприклад, Лубенщина Вишневецьких (їй не було рівних не тільки в Польщі, а й у всій тогочасній Європі) була єдина влада і єдине право – князя.
Уявити собі статки князів у розквіті їхньої могутності, у 20--40-і рр. ХVIІ ст., можна на основі подимних тарифів, які свідчать про кількість димів, тобто дворів, підданих феодала.
№ 1. Князі Заславські
Розквіт багатства та впливовості князів Заславських припав на XVII століття. Заславським – як молодшій гілці Острозьких – автоматично було зарезервовано місце серед так званих «княжат головних», тобто тих, які безперервно займали найвищі щаблі в ієрархії руського суспільства впродовж XV–XVII століть.
Просте порівняння майнового потенціалу цієї магнатської родини, наприклад, у 1529-му та 1629-му роках, вельми промовисто свідчить про стрімкий злет Заславських: у 1529 році рід володів орієнтовно 700 дворами, а століттям пізніше – майже 33 тисячами. Якщо в XV–XVI століттях обсягами своїх володінь Заславські значно поступалися іншим волинським князям -- наприклад, Острозьким, Корецьким, Вишневецьким, то вже у 20-х роках XVII століття не тільки на Волині, а й в усій Речі Посполитій не було родини, багатшої за Заславських.
Одною з головних статей їхніх прибутків була торгівля худобою. Зокрема сторичні джерела згадують про транспортування волів із сіл в околицях Заслава до міста Луків, відповідно до контрактів, уже в 1562-му, 1589-му та 1636-му роках. Окрім місцевих купців, по воли до Заслава приїжджали купці й з інших міст. Загалом укладені в Заславі контракти стосувалися доволі великих стад. У середині XVII ст. практично половина перегнаних до Польщі шляхетських волів належала лише 19 найбільшим експортерам, що володіли розлогими маєтками на південно-східних теренах Речі Посполитої. Одне з чільних місць стало утримував Владислав Домінік Заславський. Загалом із маєтностей Заславських упродовж семи років (із 1647-го до 1654-го), до Корони експортували щонайменше 1316 волів.