Новела М. Хвильового «Я (Романтика)» - короткий, лаконічний, і, як я вважаю, найстрашніший твір у всій українській літературі. Є багато печальних, сповнених людського горя творів, написаних українськими письменниками – наприклад, «Жовтий князь» Івана Багряного або «Марія» Уласа Самчука. Але твору, який своїм нелюдським сюжетом так голосно кричав би про людяність, гуманізм – мабуть, другого такого немає.

Головний герой твору вбиває матір, свідомо, маючи вибір. Він робить це заради майбутньої світової революції та комуни, в які вірить і яким служить.

Але служить – як?! Він входить до ЧК - більшовицького надзвичайного комітету, який нібито бореться с «ворогами революції». На ділі герой ( він називає себе «Я», у нього немає навіть імені) разом зі своїми соратниками – Андрюшею, доктором Тагабатом, просто відбирають життя у беззахисних людей. Вони підписують накази «Розстрілять», і цьому немає кінця.

Головного героя навіть не можна назвати тупим фанатиком, як дегенерата. Він фанатик розумний, екстатичний. Він прекрасно розуміє, що він робить.  «...Шість на моїй совісті? Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів -   тьма на моїй совісті!!!». І все одно  продовжує.

Герой, умиваючи руки в крові, водночас мріє про «тихі озера загірної комуни», яка колись настане  в світлому комуністичному майбутньому. Його голова забита жорстоким правилами та ідеями: «Я справжній комунар. Хто посміє сказати інакше?». Герой живе ілюзіями, він вірить в утопію комуністичного раю, і водночас творить пекло кругом себе.

Заради цього герой приносить в жертву свою мати – єдину істоту, з якою йому добре, єдину, яка любить його і кого любить він. Він сам лишає себе єдиного місця, куди він може прийти стомлений і хоча б на мить відчути себе щасливим. «Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м'ятежний син, зовсім замучив себе. І я чую на своїх руках її хрустальні росинки». Він сліпо рветься до чогось майбутнього, і при цьому втрачає найцінніше – дорогих людей.

Микола Хвильовий, автор цієї новели, сам колись був «солдатом революції», і тому дуже показово, що через кілька років після того він написав такий твір. Микола Хвильовий потім був доведений до самогубства - такий письменник був шкідливій системі, де влада намагалася висунути на перший план абстрактні ідеї, щоб люди помирали за них. А людські почуття – відсунути подалі, щоб «не заважали». Ідея же новели «Я (Романтика») абсолютно протилежна – про безглуздість, нелюдяність такої системи та ідеології.

Герой вбиває не просто матір, за «відверту контрреволюційну агітацію», а самого себе. Якщо раніше в його душі ще з’являлася «злочинна розколеність», то тепер він остаточно перестає бути людиною. Називаючи вартового дегенератом, він водночас дозволяє цьому дегенератові бути «сторожем його душі», він сам дегенерує. Я взагалі не розумію – як можна забити собі голову ідеями, щоб зробити таке?!

Микола Хвильовий в своєму лаконічному творі повно розкрив тему злочинності, безглуздості фанатизму «революціонерів». Не може бути збудовано нічого доброго, якщо за це заплачено насильством, кров’ю, сльозами людей. Герой, та його «товариши» Андрюша и доктор Тагабат не поважають одне одного, вони залякують та ненавидять одне одного. Це показує нам, що серед чекістів не було високих почуттів моральності, дружби, самовідданості – їхня справа чорна, в ній немає нічого від людського.

Герой-фанатик революції нічого не досягає, а втрачає все. Навіть образ матері-Марії у мріях про «тихі озера загірньої комуни» йому тепер недоступний