Жили собі у невеличкому селищі дві сестри. Обидві були красиві, як квітки, стрункі, як топольки, але дуже ледачі. 
От прийшла в ці краї весна, всі селяни вийшли працювати в поле: орали, сіяли жито, пшеницю, овес, ячмінь, гречку, садили різні овочі. А наші дівчатка в поле не поспішали, гуляли в гаю, біля річки, співали «Веснянки», плели вінки. «А куди поспішати? Он скільки навкруги зелені, а там ягоди підуть, фрукти – не пропадемо», - думали вони. Так і літо прийшло, а потім і воно промайнуло.

Прийшла осінь. Почали люди урожай збирати, а ледачі сестри лежали собі на печі та пісні співали. Голодними вони не були, бо осінь багата, хазяйновита, нікого голодним не залишає. 

Та ось нагрянула білосніжка-зима. З вечора ще сіяв дощик, а на ранок завіяло, захурделило, заморозило все навкруги. Замерзли дівчата в хатинці, протопити б треба. Вийшли вони на подвір’я, а навкруги – сніг, білі холодні килими. Пішли вони до сараю, а там - ні полінця, бо про дрова ніхто зарані не подумав. Повернулися до хати, а по хаті вітер гуляє, ні полежати, ні посидіти, ні душі зігріти. Попоїсти б, а на столі ні крихти. Сумно стало їм, не до гуляння. Пішли вони по сусідах просити притулку. Так і проходили всю зиму від хати до хати. Сорому набралися! – а що робити?

Минула довга зима. Прилинули весняні теплі вітри, по-іншому засяяло сонечко. Прокинулась земля, відтала, запарувала. Всі взялися до роботи. І як не дивно, ледачі сестри вийшли в поле теж. Відтепер вони не гаятимуть ні хвилини ані весною, ані влітку, бо ж недарма в народі кажуть: «Хочеш їсти калачі, не лежи на печі».