Написати стислий переказ

Заходила ніч.
Німіє степ і тьмариться.
Поспішаючи, кудись ховаються останні шуми й гуки довгої літньої
днини. Не погасло ще на заході, як кров, червоне зарево, а вже над ним
у темряві далекого неба зажевріла, немов жарина в попелі, вечірня зоря.
А місяць, що перше висів серед ясного неба сірою, малопомітною
плямою, під темним крилом ночі зразу ожив і засвітився білим чарівним
огнем.
Ринуло з неба ціле море тихого світла, усе на землі потопляючи. Над
степом промайнув легенькою тінню незрячий сон.
Ніч зайшла.
Маленькою хмаринкою темніє над глибоким яром закинутий у степу
хуторець.
Синіють у промінні хатки. У яр потяглися довгі тіні.
Тихо в хуторі, мов у скам’янілому царстві із давньої казки.
Серпи, коси, вози, збруя — усе мертво лежить коло хат, немов ті цяцьки,
що перед сном порозкидали малі діти. По дворах манячать стіжки свіжої
пашні, мало не поруч з хатами тягнуться ниви з блискучою стернею.
На нивах, як те військо побите, темніють не зношені снопи, стелються
довгими рядами не загребені покоси і, збившись стеблинами в густу
лаву, подекуди стоять самотою клапті недокошеної пшениці.
А над усім густо стелеться дух свіжого степового сіна.
Розкошами, красою віє над степом…
У яру тихо й сумно. Світить над ним місяць. Уздовж його розтягнулися
довгою стрічкою кучеряві верби. З-під верб одірвались і попливли проти
місяця понад зрошеною травою марища — тіні. Запирскало щось…
Воли. За волами виринула й стала в яру волохата постать.
На голові в неї наверчене жмутом якесь ганчір’я, довга свита
підперезана білою ганчіркою, на ногах великі мужичі чоботи, а в руках
— батіг. З купи ганчірок визирає мармурове дівоче личко з дуже
великими пречудними очима. Дівчина притулилася плечем до стовбура
й закинула голову проти місяця. Очі в неї склепилися, руки опустились,
як у сонної. Стоїть і осміхається.
Затремтіло зразу сонне повітря, і зграї срібних звуків, плутаючись і
виграваючи, полетіли яром і далеко кругом заснували степ.
Потім із моря звуків вирізалися дзвінкі, мов із срібла викувані, слова
пісні:
Яром, яром, пшениченька ланом,
Горою овес.
Не по правді, молодий козаче,
Зо мною живеш…
Слова всі до одного оддалися голосною луною: ні одне не сховалося.
Дівчина замовкла і схилила голову. Стало знов тихо. Тільки десь
далеко, тремтячи в повітрі, завмирали останні одголоси пісні.
Верби стоять непорушно. Крізь їх віти де-не-де визирають далекі зорі.
Дівчина звела великі очі й довго вдивлялася ними в сріблясту далечінь.
Здіймала руки, щось шепотіла сама собі, кивала гірко головою. Знову
зворухнулося повітря, і срібні звуки розбудили степ. Дівчина заплющила
очі, марить і співає.
І ввижається бідній дівчині в старих лахміттях, що не наймичка вона, не
сирота… Вона дочка багатого батька. У неї шовком шиті сорочки, дорогії
килими, дукачі срібні… Та не милі їй вони, бо не хоче її любити козак
молодий. А той козак — такий хлопець, яких уже немає тепер: він у
пишному вбранні, що сяє, як сонце. Під ним грає кінь вороний, а в того
коня горять на ногах
золоті підкови, срібні
виблискують стремена.
Сидить козак на коні
перед нею, хороший і
вільний, як вітер
степовий, а вона стоїть
перед ним засмучена та
стиха докоряє йому, що не
по правді він з нею
живе…
Тужить, розливається
голос дівчини, і лунає-розлягається по сонному степу живе оповідання
про дівчину та зрадливого козака