Видатний Український прозаїк І. З. Нечуй-Левицький увійшов в історію української літератури як неперевершений майстер зображення природи, письменник, твори якого донесли до нас життя українського селянства, міщанства, заробітчан, духівництва, інтелігенції із їхнього болями, радощами, проблемами. У 1879 році І. З. Нечуй-Левицький написавши повість «Кайдашева сім’я». Письменник цікавився російською родиною, її духовними цінностями, її морально-етичними устроями. Письменник бачив усі складності й суперечності, котрі виникали в сучасних йому сім’ях. А, що повість із інтересом читається понад 120 років, свідчить про майстерність й далекоглядність її автора.
Висміювання негативних рис характеру Кайдашів, їхні вчинків, що принижували гідність людини, боротьба за «моє» й «твоє» — позначка повісті І. З. Нечуя-Левицького.
Звичайно, вислів «кайдашеві звички» ми вживаємо у значенні тихий негативних рис характеру людини, котрі, на шкода, передали нам наші предки. Бо хіба немає в житті баб Палажок й Парасок, котрі століттями сваряться із різних причин. Іноді у транспорті чи на базарі зустрінем їхні: лаються за першість у черзі, за яке-небудь невдоволення. І тоді, й тепер це — від невихованості, від шлюбу культури.
Вічна проблема «батьків та дітей» теж прийшла до нас із сивої давнини. Однак І. З. Нечуй-Левицький уперше вказує нам на неповагу до батьків. Порушилася віковічна українська традиція шанобливого ставлення до батька-матері у дітей, й їхні життя ламається, летить под укіс. Бо у своїй власній сім’ї не можна виховувати у дітей повагу до собі, коли ти зневажив своїх батьків — діти ж бо це бачать. І в сьогоденні нерідко бачиш, як спілкуються брат з сестрою, бо заздрять один одному, бо спадок батьків негаразд поділили. Алі ганьби Кайдаші були забиті, затуркані панщиною, неосвічені, а що ж їхнього рівняє із нашими сучасниками? Чому ми не можемо піднятися з них? Останнім годиною усє звертають на «Український менталітет», але й Мені здається, що це лише, щоб якось виправдати собі, бо ж таки соромно зізнатися собі у «кайдашевих звичках». Хоч й здаються нам смішними суперечки Кайдашів, інколи ми пізнаємо у яких й наших сучасників, котрі за «моє» готові попри всі.
Пиятцтво… Скільки лиха від нього! І це усі розуміють, однак побороти цю негативну рису до цого години не вдалося, не зважаючи ані на освіту, ані на прогрес.
«Кайдашеві звички», на шкода, ще живуть серед нас. Алі що цікаво — сміятись над Кайдашами — сміємось, а собі такими не бачимо. Шкода!
Answers & Comments
Ответ:
Видатний Український прозаїк І. З. Нечуй-Левицький увійшов в історію української літератури як неперевершений майстер зображення природи, письменник, твори якого донесли до нас життя українського селянства, міщанства, заробітчан, духівництва, інтелігенції із їхнього болями, радощами, проблемами. У 1879 році І. З. Нечуй-Левицький написавши повість «Кайдашева сім’я». Письменник цікавився російською родиною, її духовними цінностями, її морально-етичними устроями. Письменник бачив усі складності й суперечності, котрі виникали в сучасних йому сім’ях. А, що повість із інтересом читається понад 120 років, свідчить про майстерність й далекоглядність її автора.
Висміювання негативних рис характеру Кайдашів, їхні вчинків, що принижували гідність людини, боротьба за «моє» й «твоє» — позначка повісті І. З. Нечуя-Левицького.
Звичайно, вислів «кайдашеві звички» ми вживаємо у значенні тихий негативних рис характеру людини, котрі, на шкода, передали нам наші предки. Бо хіба немає в житті баб Палажок й Парасок, котрі століттями сваряться із різних причин. Іноді у транспорті чи на базарі зустрінем їхні: лаються за першість у черзі, за яке-небудь невдоволення. І тоді, й тепер це — від невихованості, від шлюбу культури.
Вічна проблема «батьків та дітей» теж прийшла до нас із сивої давнини. Однак І. З. Нечуй-Левицький уперше вказує нам на неповагу до батьків. Порушилася віковічна українська традиція шанобливого ставлення до батька-матері у дітей, й їхні життя ламається, летить под укіс. Бо у своїй власній сім’ї не можна виховувати у дітей повагу до собі, коли ти зневажив своїх батьків — діти ж бо це бачать. І в сьогоденні нерідко бачиш, як спілкуються брат з сестрою, бо заздрять один одному, бо спадок батьків негаразд поділили. Алі ганьби Кайдаші були забиті, затуркані панщиною, неосвічені, а що ж їхнього рівняє із нашими сучасниками? Чому ми не можемо піднятися з них? Останнім годиною усє звертають на «Український менталітет», але й Мені здається, що це лише, щоб якось виправдати собі, бо ж таки соромно зізнатися собі у «кайдашевих звичках». Хоч й здаються нам смішними суперечки Кайдашів, інколи ми пізнаємо у яких й наших сучасників, котрі за «моє» готові попри всі.
Пиятцтво… Скільки лиха від нього! І це усі розуміють, однак побороти цю негативну рису до цого години не вдалося, не зважаючи ані на освіту, ані на прогрес.
«Кайдашеві звички», на шкода, ще живуть серед нас. Алі що цікаво — сміятись над Кайдашами — сміємось, а собі такими не бачимо. Шкода!