Тільки поглянь а наш чарівний світ. На його роскішні рослини, гарні тварини. Навіть взяти звичайний дуб він магутній та великий. Треба цінити рідну природу бо іншої такої не буде. Ці тварини та рослини одне ціле бо якщо не булоб рослин тоді не булоб тварин. Ціни рідну природу і цинитимуть тебе.

Природа… Шовковиста травиця манить побродити босими ногами. Ніжне і ласкаве сонечко так і кличе нас засмагнути. Джерельна прозора вода тихоплинної річки приваблює своєю прохолодою. Як же радісно і приємно відчуваєш себе на лоні природи. Не знайти слів, щоб висловити своє захоплення красою рідного краю, не збагнути мудрості матінки-землі, яка наділяє нас не тільки матеріальними, а й духовними дарами. Вона ділиться з нами своїми таємницями, загадками, облагороджує душу.

Скількох митців слова, пензля, музики надихнула природа на створення шедеврів! Скільком подарувала в віру у власні сили, розум, талант, повернула до роботи і життя, врятувала від розчарування. Ліричний герой новели М. Коцюбинського «Intermezzo», втомлений постійним «мушу», «треба», зневіряється в собі, тікає від життєвих проблем, людей на лоно природи. Ось він сідає на полі, заплющує очі і слухає жайворонків: «Вони сіють пісню на дрібне сито і засівають поля». Тут усього багато: неба, сонця, веселої зелені. Краса і гармонія поля відроджують у душі героя потребу в спілкуванні з людиною, прагнення зарадити її горю, тому він і повертається знову до людей.

Природа-чарівниця створила мавок і лісовиків, щезників і перелесників, польових русалок, чугайстрів… Малому Івану Палійчуку з повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» вчувається дивна мелодія: то щезник грає на флоярі. Світ для нього, «як казка, повна чудес». Підрісши, він і сам намагається передати ті мелодії, які звучать у природі на флоярі. Його кохана Марічка співала. Що б вона не бачила в природі, що б не чула — все потім виливалося в легку й просту пісню. Природа з її дивами дала своїм дітям хист розуміння навколишньої краси.

Будь-якої пори року, в негоду і сонячний день ми не перестаємо милуватися красою Землі. Й коли з-під снігу пробиваються гарні первоцвіти, ніжно-зелена трава, розпускаються бруньки на деревах. Чудове літо дарує нам теплі сонячні дні. А як приємно йти по осінньому парку, коли під ногами шелестить жовто-багряний килим. І хто не любить кинути оком на засніжені поля, ліси, будинки.

Різні пори року, а ще різноманітніша природа нашого краю. З часів існування людства вона дарує нам безцінні дарунки: ми отримуємо таку необхідну для існування їжу, чисте повітря, навіть ліки. Люди користуються цими дарами і навіть забувають дякувати природі за те, що мають. І вже вважають себе її господарем. Природа любить своїх дітей, як мати, і прощає багато чого. Та іноді не витримує такого неподобства і тоді насилає повені, засухи, землетруси і цунамі. Але це тільки наслідки бездумного втручання людства в природні володіння матері-землі. «Зрубали люди старого дуба», використовують живе дерево на тин — і лісовик відвертається від них: мре худоба, хату обсідають злидні. Так описала втручання в природу Леся Українка в драмі-феєрії «Лісова пісня».

Споконвіку вважалося за обов’язок кожного: посадити дерево, виростити сина, збудувати дім. Тож кожному з нас треба посадити дерево, доглянути клумбу, прибрати за собою місце відпочинку, подбати про красу і природу — тоді тільки ми зможемо називатися Людьми і дітьми матінки-природи.