Сьому ніч без перерви в моє вікно стукає дощ. Він навіює на мене нестерпну тугу, сум, жаль. Все навкруги зробилося таким жалюгідно-сірим, холодним, застиглим. Дощ стікає з калинового куща під моїми ворітьми, з даху, з собачої будки. Я підвівся з крісла, де намагався щось читати, охопив себе обома руками, бо встиг-таки добряче замерзнути в цьому холодному мороці, і  відкрив двері на ганок. Дощ вигнав з будки мого Черниша, і я впустив його: нехай хоч собака відчує тепло і затишок.