Любов до рідної мови, любов до рідної Батьківщини — невіддільніпоняття. Вони споконвіку живуть у людських серцях і притаманні тим, хтошанує історію й культуру власного народу. Дійсно, не було жодноговидатного письменника, який би не висловив любові до рідної мови, атакож своєї тривоги за її долю. Дійсно, не було жодного поета, який бине покладав на рідну мову найсвітліших надій. Так склалося тому, щокожен митець бачив долю свого народу в майбутньому невідривною від доліукраїнської мови.
Мова — це душа народу. Немовля з перших днів свого існування чує ріднумову від матері, а потім, підростаючи, повторює перші пестливі слова.Це, звичайно, саме ті слова, які промовляла ще за сивої давнини надколискою молода жінка, чимось схожа на матусю. Ці слова сповненіпочуттям, ніби квітка нектаром.
Мелодійна та неповторна українська мова ввібрала в себе гомін лісів,полів, рік і морів землі нашої. Слова нашої мови переткані вишневимцвітом, барвінком, калиною.
Українська мовна традиція сягає до княжих далеких часів. За часівКиївської Русі наше слово повновладно зазвучало на державному рівні.Потім виникли школи, друкарні, які видавали не лише духовні твори, а йпідручники, наукові трактати. Але шлях нашої мови був тернистим. Скількизаборон прийшлося зазнати українській мові, починаючи з часів ПетраПершого! У 1863 році один із петербурзьких циркулярів переконував, що"малоросійського язика" взагалі не існує. З ужитку виганялися рідні доболю слова. Російський цар хотів, щоб люди забули, що таке ЗапорозькаСіч, Україна, козак...
Дивіться також
XIX століття, означене в історії Європи як століття гуманізму, веснинародів, виявилося для українців лютою зимою. Мова вмирала. Діялося цетоді, коли на сторожі духовності народу стояло могутнє слово ТарасаШевченка. Але від народу приховувалися найвищі прояви його духу. Дорозряду заборонених потрапили твори Івана Франка, Лесі Українки, ІванаНечуя-Левицького, Панаса Мирного.
XX століття виявилося ще страшнішим. Українське слово бідувало, вмирало зголоду, плакало над страченим, але відроджувалося. І доки народ мавсвою мову, його серце завжди оживало, гоїлося, сміялося.
Сьогодні нашій державній мові потрібні не тільки відповідні законодавчіакти, але й наша духовна міць, любов до знань, справедливість,інтелігентність, наша національна самосвідомість.
Поет схвильовано писав про державну мову України:
Вона, як зоря пурпурова,
Що сяє з небесних висот
І там, де звучить рідна мова,
Живе український народ.
Наша українська мова — це золота скарбниця душі народної, з якої мивиростаємо, якою живемо й завдяки якій маємо величне право й високугордість іменуватися народом України.
Answers & Comments
Любов до рідної мови, любов до рідної Батьківщини — невіддільніпоняття. Вони споконвіку живуть у людських серцях і притаманні тим, хтошанує історію й культуру власного народу. Дійсно, не було жодноговидатного письменника, який би не висловив любові до рідної мови, атакож своєї тривоги за її долю. Дійсно, не було жодного поета, який бине покладав на рідну мову найсвітліших надій. Так склалося тому, щокожен митець бачив долю свого народу в майбутньому невідривною від доліукраїнської мови.
Мова — це душа народу. Немовля з перших днів свого існування чує ріднумову від матері, а потім, підростаючи, повторює перші пестливі слова.Це, звичайно, саме ті слова, які промовляла ще за сивої давнини надколискою молода жінка, чимось схожа на матусю. Ці слова сповненіпочуттям, ніби квітка нектаром.
Мелодійна та неповторна українська мова ввібрала в себе гомін лісів,полів, рік і морів землі нашої. Слова нашої мови переткані вишневимцвітом, барвінком, калиною.
Українська мовна традиція сягає до княжих далеких часів. За часівКиївської Русі наше слово повновладно зазвучало на державному рівні.Потім виникли школи, друкарні, які видавали не лише духовні твори, а йпідручники, наукові трактати. Але шлях нашої мови був тернистим. Скількизаборон прийшлося зазнати українській мові, починаючи з часів ПетраПершого! У 1863 році один із петербурзьких циркулярів переконував, що"малоросійського язика" взагалі не існує. З ужитку виганялися рідні доболю слова. Російський цар хотів, щоб люди забули, що таке ЗапорозькаСіч, Україна, козак...
Дивіться такожXIX століття, означене в історії Європи як століття гуманізму, веснинародів, виявилося для українців лютою зимою. Мова вмирала. Діялося цетоді, коли на сторожі духовності народу стояло могутнє слово ТарасаШевченка. Але від народу приховувалися найвищі прояви його духу. Дорозряду заборонених потрапили твори Івана Франка, Лесі Українки, ІванаНечуя-Левицького, Панаса Мирного.
XX століття виявилося ще страшнішим. Українське слово бідувало, вмирало зголоду, плакало над страченим, але відроджувалося. І доки народ мавсвою мову, його серце завжди оживало, гоїлося, сміялося.
Сьогодні нашій державній мові потрібні не тільки відповідні законодавчіакти, але й наша духовна міць, любов до знань, справедливість,інтелігентність, наша національна самосвідомість.
Поет схвильовано писав про державну мову України:
Вона, як зоря пурпурова,
Що сяє з небесних висот
І там, де звучить рідна мова,
Живе український народ.
Наша українська мова — це золота скарбниця душі народної, з якої мивиростаємо, якою живемо й завдяки якій маємо величне право й високугордість іменуватися народом України.