Автор «Заповіту» мріє, щоб народ згадував його «незлим,тихим словом» і щиро вірить у те, що й через багато років його творчість і йогоім’я не забудуться українцями. Т. Шевченко забуває про мотив власної смерті,який ми бачимо у початкових рядках віршу. І це цілком природно, адже авторрозмірковує про долю Батьківщини. Смерть більше не лякає Кобзаря, бо автор мрієлише про те, як дніпровські хвилі понесуть «у сине море кров ворожу». Зарадицього поет згоден покинути грішну землю і полинути до Бога. Тоді степова могилаперетвориться у нерукотворний пам’ятник, яким і стала для наших сучасниківтворча спадщина великого Кобзаря. Поет вірить у те, що рідна земля підтримаєйого навіть там, де не існує ні світла, ні темряви:

«Щоб лани широкополі

І Дніпро, і кручі

Було видно...».

Як видно з «Заповіту», понад усе Т. Шевченко мріявпобачити свою рідну країну незалежною та вільною, бажав щастя і добробуту своїмнащадкам, прагнув, щоб Україна стала рівною серед інших європейських держав. Явважаю, що нам, нащадкам великого майстра українського поетичного слова, яким,власне, поет і адресував свій «Заповіт», слід замислитися: а чи виконали мизаповіт Т. Шевченка? На жаль, Кобзареві не судилося побачити свою Батьківщинувільною і незалежною, не дожив він навіть до скасування кріпацтва. Танайважливішим побажанням Т. Шевченка нащадкам було побажання порвати кайдани,які перешкоджали розвитку української нації, розвитку літератури і культури. Востанніх рядках «Заповіту» можна побачити навіть прямий заклик до збройноїборотьби, через яку наші співвітчизники і повинні були вибороти жадану волю ісвободу:

«Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте».